– Ой, ну ти ж розумієш, Віко, я цього року без подарунків. Та й Любомир ще малий, йому не так уже й треба! – залопотіла свекруха, ще навіть не переступивши поріг.

Я міцно стисла губи, щоб не сказати зайвого. Ну як це так? День народження єдиного онука, а вона навіть дрібнички якоїсь не спромоглася купити?

– Ну що ж, – відповіла я рівним голосом.

– Проходьте, гості вже збираються.

Свекруха зняла пальто, повісила на спинку стільця й одразу ж, наче по команді, рушила до столу. І тут, як завжди, почалося…

Спершу канапки. Ті, що з ікрою, її особливо привабили. Вона ще одну не доїла, а вже за другою тягнеться.

– Ой, Віко, смачно ж як! Дорого, мабуть, така ікра?

– Та так, не дешево, – відказала я, поглядаючи, як вона з’їдає вже третю канапку.

Але свекруха ніби й не чула мого тону.

– А крабовий салат у тебе якийсь особливо вдалий. Мабуть, і справді справжнє крабове м’ясо додала?

Я важко зітхнула. Ні, ну серйозно? Вона що, зроду того салату не їла? Її тарілка спорожніла швидше, ніж у всіх інших гостей. І це ж треба так умудритися – не принести онуку навіть шоколадку, але натомість наїстися так, наче завтра кінець світу!

Любомир, звісно, нічого не розумів. Він радів святу, друзям, татові Оресту, який разом із дітьми бігав по квартирі, сміючись і граючись. Я раділа за сина, хоча від самої думки про поведінку свекрухи мене аж тіпало.

Коли принесли торт, ситуація повторилася.

– Ой, я, мабуть, ще шматочок візьму! – сплеснула руками вона, вже накладаючи собі другий кусень.

– А Любомир, мамо? – втрутився Орест.

– Дай спершу дітям.

– Ой, та діти ж і так їдять! – відмахнулася свекруха, відправляючи ложку з кремом собі в рот.

Я мовчала. Я просто не хотіла псувати синові свято. Але всередині вирувало.

Коли гості почали прощатися, свекруха нарешті заговорила про онука.

– Любчику, та ти ж у нас вже такий дорослий! Бабуся тебе любить!

– А де мій подарунок? – запитав він прямо.

Свекруха розгубилася.

– Ой, ну… бабуся потім щось тобі дасть. Головне – увага, правда ж?

Любомир лише знизав плечима. Він ще не до кінця розумів, чому бабуся, яка так багато їсть у нас вдома, жодного разу нічого не принесла йому.

І ось я питаю вас, мої любі читачі: що з такими людьми робити? Чи варто натякнути прямо, що так поводитися негарно? Чи, може, одного разу зробити так, щоб вони просто не переступали вашого порогу?

Джерело