– Одружитися? Я? У найближчі кілька років точно не збираюся! – розсміявся Єгор, піднімаючи майже порожню склянку.

– От навіщо б мені це робити? Мені й так добре живеться! У квартирі чистота, майже стерильна, повний холодильник найсмачнішої їжі, речі завжди випрані та випрасовані.

– А Леська на це що каже? – скептично підняв брову його брат, який складав Єгору компанію в нічних посиденьках. – Вона згодна зі своїм становищем безплатної домробітниці?

– Ти серйозно? З чого ти вирішив, що вона про це знає? Ні, звісно! Їй я говорю, що весілля не за горами. Думаєш, так складно знайти привід відкласти урочистість?

Єгор із задоволеною посмішкою почав розповідати братові про свої вигадки.

– Спочатку весілля перенесли через, нібито, хворобу моєї матері. Насправді у неї було чудове здоров’я для свого віку, але заради мене, вона розіграла справжню виставу. Як підсумок – про узаконення стосунків ніхто навіть не заїкався!

– Але ж жодна хвороба, якщо вона виліковна, не може тривати вічно!

– Ну так! Потрібен був новий привід, і я його знайшов. Сталася аварія, у якій сильно постраждала моя машина. Сам я відбувся легким переляком, збитки мені відшкодувала страхова. Але!

– Але для Лесі я розповів зовсім іншу історію! У ній я мав виплатити велику суму другому учаснику аварії.

– Мовляв, він дуже впливова людина, погрожує мало не за ґрати посадити, якщо гроші не будуть виплачені. Добре, хоч дозволив частинами віддавати…

– Уявляєш, Леся тоді навіть на підробіток влаштувалася, щиро бажаючи допомогти мені якнайшвидше розквитатися з боргом!

– Мені, звісно було навіть шкода її, бо вона погано спала, їй снилися кошмари з якимось абстрактним бандитом. Я це все бачив, але, що міг вдіяти?

– Отже, міфічний обов’язок був “сплачений”, і вона знову почала натякати на весілля.

– Ну, а що ти? Почав готувати весільний костюм? – весело запитав брат.

– Та зараз, розбігся! – Я сказав, що маю серйозні проблеми на роботі, та що я на межі звільнення…

– Ще кілька років так потягну, – ліниво промовив чоловік. – А там побачимо.

– І навіщо тобі це все? Леся практично ідеал! Ти ж сам мені сто разів розповідав, яка вона чудова господиня?

– Розумієш, мені з нею нудно, – Єгор підпер рукою підборіддя, і втупився кудись у стіну. Його увагу привернула муха, яка ледве повзла. Це видовище захопило вже “веселенького” чоловіка.

– Нудно? У якому сенсі? – запитав брата Ілля.

– Га? – Єгор стрепенувся і перевів погляд на співрозмовника. – Нудно? А, ти про Леську… Господиня вона може і хороша, але мені з нею навіть поговорити особливо нема про що!

– Вона не любить зустрічі з друзями, зовсім не вживає міцного, і головне, постійно на мене лається за цю справу!

– Та й особливою красою вона не блищить. Я з нею живу, поки не знайду варіант зручніший. А це дуже не просто, мене сильно розпестили.

Я тихо відступила у темряву коридору. Сльози стікали по блідих щоках, тихі схлипи погрожували набрати обертів. Ще трохи, і я більше не зможу стримувати емоції, й перебуджу весь будинок.

– Ось навіщо я сьогодні поїхала з Єгором? Зраділа, що мене звуть на сімейну урочистість, а значить, моє власне свято стає ближчим? Та якою ж сліпою я була! Адже ясно, що я була йому потрібна, як безплатна робсила…

– А що, майже всю вечерю я приготувала сама, моя свекруха, що не відбулася, тільки пару салатиків нарізала, і позначилася хворою. А готувати треба було на двадцять людей! Я просто з ніг збилася, намагаючись все встигнути!

– Не дивно, що я заснула навіть раніше, ніж моя голова торкнулася подушки. Я просто відключилася, а через п’ять годин прокинулася, ґрунтовно підмерзнувши.

– Ковдра була надто тонка, в будинку було досить прохолодно, а моя універсальна грілка кудись поділася. Ось я й пішла шукати Єгора.

– Знайшла на свою голову! Невже я й справді така недолуга, що беззастережно вірила у всі його історії? У всі ті події, які траплялися саме після будь-яких розмов про шлюб…

– А мені подружки казали, що все це досить підозріло. А я не вірила, ще й посварилася з усіма…

– Невже я не бачила очевидного? Наді мною, напевно, сміялися всі друзі Єгора. Не дарма ж вони так огидно посміхалися при кожній нашій зустрічі.

– Я неспокійно ходила по кімнаті, судомно продумуючи свої подальші ходи. Ситуація вимальовувалась не втішна.

– У квартирі Єгора не було нічого мого, хоча я і витрачала майже всю свою зарплату на побут. Та навіть, якби щось і було, ми офіційно не одружені, тож і претендувати ні на що я права не маю.

– Ми прожили разом п’ять років! П’ять! І весь цей час мною тупо користувалися! Все, годі! Я більше не дозволю витирати об себе ноги!

Швидко одягнувшись, я вислизнула із квартири. Вже на вулиці викликала таксі, яке напрочуд швидко під’їхало. Для себе я вирішила, що то знак! Знак того, що все роблю правильно.

Вдома я швидко почала скидати речі у валізи. Шпурляла все абияк, переконуючи себе, що часу зовсім мало.

Нарешті, остання річ була запхана в сумку, упереміш із косметикою. Швидко глянувши на годинник, я мстиво усміхнулася.

Поки що мій водій (я зателефонувала батькові, та коротко окреслила ситуацію) не прибув, у мене був час ґрунтовно нагидити вже колишньому хлопцеві.

Ідеально попрасовані костюми полетіли на підлогу, на них я “випадково” перекинула квітковий горщик. Потоптавши дорогу тканину, ґрунтовно змішуючи її з вологою землею, я вирушила до холодильника.

Розглядаючи забиті різними смаколиками полиці, я з досадою похитала головою. Ну ні, залишати все це я не маю наміру!

У справу пішли контейнери, які я дбайливо купувала. Утрамбовуючи останню ложку плову, я почула дзвінок у двері.

– Проходь одразу на кухню, там треба їжу забрати!

Побачивши вчинений погром, батько здивовано свиснув, але свою думку залишив при собі, чудово розуміючи, що дочка й так на межі. Підхопивши три пакети з їжею, він старанно ігнорував розкиданий на кухні брудний посуд.

– А ти не надто… – почав він.

– Якраз у міру! – відрізала я.

Завантаживши в машину останню сумку, я повернулася до під’їзду. На першому поверсі жила вкрай цікава старенька, яка до того ж страждала на безсоння.

Я була впевнена, що сусідка весь цей час стояла і дивилася в вічко, набираючись нових пліток. Тому я рішуче постукала їй у квартиру, маючи намір залишити ключі.

Коротка розмова, мої скарги на кривдника, і ось у бабусі горять очі у передчутті спекотних пліток із подругами.

Єгор намагався виправдатися переді мною, звалював свої слова на клятий хміль, але все було марно… Я просто відмовлялася його слухати.

– Найми собі хатню робітницю, – тільки й сказала я наостанок…

Чи слушно я вчинила, чи ні – час покаже. Але терпіти й надалі цю брехню й обіцянки, та чекати, коли мені знайдуть заміну, я не маю жодного бажання! Годі!

КІНЕЦЬ.