Ніну Петрівну у дворі всі хлопчаки обходили боком. Пенсіонерка була суворою, не любила шуму, метушні і пилу з-під коліс юних велосипедистів, і частенько гримала на дітей, які розпустувалися. Тоді у дворі наставала тиша на якийсь час, а дорослі, почувши голос Петрівни, визирали з вікон і шепотіли: — Ну, знову заголосила стара кочерга… Все дітей лякає.

— Так їй більше й робити нічого… Своїх не було. Самотність це не просто…

Ніна Петрівна виходила на подвір’я в гарну погоду після сніданку і сиділа на лавці неподалік від під’їзду. Хворі ноги її були перемотані еластичними бинтами, і навіть у спеку старенька носила рейтузи. Довгі роки роботи на взуттєвій фабриці на конвеєрі підірвали її здоров’я, і ледь допрацювавши до пенсії, вона стала лікуватися.

Хто що говорив про її особисте життя. Старожили будинку, який раніше і належав фабриці, стверджували, що по молодості Петрівна була заміжня, але дуже невдало. Чоловік-пияка бив її з усякого приводу, мучив ревнощами, а коли під час побоїв вона впала і зламала руку, то не витримала і подала на розлучення.

Чоловік спочатку здивувався, але, щоб виправдати себе, усім казав, що це він кинув Ніну через бездітність. Ніна, втомлена від сімейних сварок і битв, була рада тому, що він перестав її допікати і поїхав у село до батьків.

Відтоді вона так і не вийшла заміж, бо перші роки не могла надихатися тишею і спокоєм, свободою і відпочинком після такого шлюбу.

Тепер, коли за плечима було понад сорок років шкідливої роботи, Ніна Петрівна вела найбільш приземлений спосіб життя. Жила вона на першому поверсі, практично нікуди не ходила далі ринку, магазину і лікарні.

Із сусідами вона теж не дружила, тому що після розвалу сім’ї соромилася свого самотнього становища і не лізла з дружбою в чужі сім’ї, а потім уже звичка бути однією закріпилася і стала їй навіть подобатися.

Ніна Петрівна ходила і до храму, молилася там, і тримала в домі кілька ікон для душі, звертаючись до Богородиці в найсумніші хвилини.

Цього дня вона, як завжди, сиділа на лавочці і дивилася на сусідів, які проходили повз, киваючи їм на знак привітання.

— Все-таки дивна вона, наша Петрівна. Ось що сидить щодня, як сторож? Одна, завжди одна, – перемовлялися між собою мешканці, поглядаючи на худорляву сутулу фігуру.

З під’їзду вийшла новенька дівчинка. Нещодавно переїхала в однокімнатну квартиру на другому поверсі молода жінка з донькою.

П’ятирічна дівчинка озирнулася, не без остраху посторонилася від хлопчаків, що йшли з футбольним м’ячем на галявину сусіднього парку. Потім, побачивши Петрівну, дівчинка попрямувала до неї.

— Доброго дня, мене звати Галя. А вас? – запитала вона навпростець, від чого здивувала Петрівну.

— Клич мене бабою Ніною, – відгукнулася жінка, розглядаючи дівчинку.

На Галі була ситцева простенька, але чиста сукня, блакитні капронові банти сиділи на пучках волосся з боків голови великими квітами.

— Хто ж це тобі такі гарні стрічки пов’язав? – не втрималася запитати Петрівна.

— Мама.

— А тато в тебе є? – продовжувала розпитувати Петрівна.

— Ні, – дівчинка зморщила обличчя і стала здаватися старенькою, – тато у в’язниці сидить.

Ніна Петрівна замовкла, соромлячись, що запитала зайвого. Але дівчинка вже знову посміхалася, і раптом дістала цукерку з кишеньки сукні та розгорнула її. Вона спритно покрутила фантик перед обличчям Петрівни: – Грильяж! Дорогі! Дуже!

Ніна Петрівна кивнула. А Галя відкусила половину цукерки, а іншу тут же приставила до губ Петрівни: – А цю половинку – тобі, бабусю! Треба ділитися!

Ніна Петрівна сторопіла. Але дівчинка наполегливо запихала їй у рот цукерку. Губи у Петрівни вже були в шоколаді і їй довелося прийняти дар. Вона взяла цукерку акуратно в руки і стала її відкушувати крихітними шматочками, смакуючи.

— Ох, давно я не їла таких смачних і дорогих цукерок, – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.

А вона і справді давно не їла таких цукерок. Звикла економити на всьому, пенсіонерка жила скромно, але була дуже охайною. Їжу готувала собі найпростішу, одяг носила звичайний, та й куди їй було вбиратися, якщо вона працювала в трудовому колективі і носила уніформу у вигляді робочого синього халата?

До того ж самотність завжди нагадувала, що вона залишиться одна в старості, і в хворобі й немочі їй потрібні будуть гроші, які вона вічно й збирала на чорний день.

Галі так сподобалося, що бабуся їла таку маленьку цукерку так довго, що вона розсміялася від задоволення і сказала: – Ну, ось. А ти не хотіла. Я тобі ще потім принесу.

— Ні, ні, – заперечила Петрівна, – тепер моя черга пригощати, а тобі й так, напевно, не часто перепадають такі дорогі цукерки…

— Мені мама купує. Вона мене любить. Адже я в неї одна… – з дорослою інтонацією відповіла Галя і почала малювати біля ніг баби Ніни паличкою на піску сонечко, дерева і будинки.

Баба Ніна все ще не могла відійти від потрясіння, подарованого їй маленькою дівчинкою. Малятко так сердечно пригостила, так тепло поговорила з нею, нібито знала її, ніби була вона їй рідною бабусею.

Ніна Петрівна не могла відірвати погляду від дівчинки, а та, бачачи увагу до себе, почала співати пісеньку і пританцьовувати біля лавки. Петрівна розтанула від такого концерту, але тут підійшла до них мати Галі і сказала:

— Ну, артистка, закінчуй виставу, треба йти в поліклініку, виписуватися з лікарняного. Прихворіла вона в мене, а коли хворіє, то й розум затьмарюється… Одна вона в мене…

Останні фрази вже були сказані для Петрівни. Старенька з розумінням кивнула, зрозумівши, чому в дівчинки дорогі цукерки: мати жаліла її і намагалася пригостити чимось смачнішим.

— Нічого, донечко, все буде добре. Здорова виросте і розумна. А головне – добра вона в тебе… – відповіла Петрівна, всупереч своєму звичаю майже не спілкуватися із сусідами.

— Адже ми тільки переїхали. Мені квартиру тут після розлучення дали. Обмін у нас був, – мама Галі чомусь затрималася біля лавки, бачачи щиру прихильність сусідки, – мене Ольгою звуть. Ви заходьте до нас, запросто.

Баба Ніна кивнула, і мама, взявши дівчинку за руку, повела з двору.

Цього вечора Ніна Петрівна довго не могла заснути. Вона все бачила перед собою личко Галі, її наполегливе бажання пригостити, смішні танцювальні «па» і витончені поклони. Дівчинка немов маленький горобчик впорхнула в її закам’яніле серце і розбудила материнську любов і ніжність, що давно спала.

Пів ночі Петрівна згадувала своє життя, картала себе, що не вийшла знову заміж, не спробувала знайти собі чоловіка, і за те, що дітей немає…

Такі думки й раніше не давали їй спокою і ятрили рану – життя, що не склалося, але якось потім, у віці, все затихло і переживання заспокоїлися. Але тепер, побачивши цю малечу, таку симпатичну, лагідну і добру, таку відкриту, серце Ніни Петрівни знову прокинулося.

Щойно вона виходила у двір і сідала на лавку, виходили й інші діти, на яких уже Петрівна дивилася поблажливіше. Але чекала вона свою Галинку. Дівчинка, побачивши свою дорослу «подружку», поспішала до неї, і готувала нову пісню, танець або загадку.

Про дружбу старенької і малечі заговорили на подвір’ї, бо була дуже незвичною для баби Ніни така поведінка.

— Що це з нашою старою кочергою сталося? – запитав одного разу напівшепотом один мужичок у Ольги, яка виходила з під’їзду.

— І зовсім вона не кочерга, а прекрасна жінка. Самотня тільки… – серйозно поправила його Ольга і, посміхнувшись, підійшла до Ніни Петрівни поговорити.

Так минув рік. За цей час Ніна Петрівна встигла двічі полікуватися в стаціонарі лікарні. То тиск високий, то серце треба було підтримати. Ольга з Галею приходили провідувати Ніну Петрівну, приносили їй яблука, печиво і сік.

Жінка дякувала, не зводила очей із Галинки, яка притискалася до ліжка, гладила бабусю по голові й просила: – Одужуй скоріше, мені самій гуляти нудно…

Ніна Петрівна вже знала, що Ольга була дитбудинківською, бабусь у Галинки не було, і дівчинка по-справжньому сумує.

Баба Ніна прагнула якнайшвидше одужати й тішилася, коли могла знову гратися у дворі з Галею.

Але одного разу, коли баба Ніна довго хворіла, з лікарні її вже не привезли. Усі сусіди зітхнули, все-таки шкода по-людськи, що не прожила довге і щасливе життя самотня жінка. Ольга взяла участь у прощанні з Ніною Петрівною, і розповіла сусідам, що пенсіонерка, відчуваючи свою швидку кончину, нещодавно віддала їй пакунок із «похоронними» грішми, і просила все влаштувати як треба…

А потім виявилося, що і свої заощадження старенька підписала дівчинці Галі, оскільки близьких рідних у неї не було. Квартира ж відійшла фабричному фонду.

Найбільше сумувала Галя. Вона тиждень сиділа на лавочці одна, дивлячись собі під ноги. Ледве-ледве мати заспокоїла її, обіцяючи, що незабаром у Галі з’являться нові подруги в школі, адже вона готувалася йти в перший клас.

— Оце так, – дивувалися сусіди, – виявляється, ми її погано знали… Ось тобі й Ніна Петрівна, божа людина. А залишила дівчинці внесок, і кажуть, немаленький. А ми її про себе старою кочергою звали…

Галя пішла восени в перший клас ошатною. Ольга не пошкодувала грошей на нові банти, сукню, білосніжну блузку і такі ж білі туфельки.

— Вчися, донечко, добре, як обіцяла бабусі Ніні, – нагадувала мати, – вона на тебе з неба дивиться і душа її радіє, пам’ятай про це. А виростеш, то на її грошенята далі вчитися тобі легше буде, і самостійне життя почати. Пощастило ж нам на хорошу людину…

Галя посміхалася. Вона раділа школі, хлопцям, учителям і обіймала маму. Адже вона в неї одна така улюблена. І ще добра баба Ніна, тепер оберігає її з неба…

КІНЕЦЬ.