– Скільки ти заробляєш? — запитую у свого нового залицяльника Святослава. Це перше запитання, яке я ставлю потенційним женихам у свої 32 роки. — У мене двокімнатна квартира в новобудові, — відповідає він нарешті. — Машина — Mazda CX-5. Відпочивав цього року в Карпатах, раніше в Альпах катався. Я киваю, оцінюю. Загалом непогано. — А працюєш ким?

– Скільки ти заробляєш? — запитую у свого нового залицяльника Святослава. Це перше запитання, яке я ставлю потенційним женихам у свої 32 роки.
Святослав, високий, підтягнутий чоловік із темними очима й акуратною бородою, трохи розгублюється, відкладає виделку, уважно дивиться на мене й нарешті всміхається.
— Досить, щоб добре жити.
Я кручу в пальцях келих з червоним. Відповідь ухильна, як завжди. Але я більше не граю в ці тонкі натяки. У мене немає часу на це.
— Це що означає? Власне житло є? Авто яке? Де відпочиваєш?
Святослав відкидається на спинку стільця. Ми сидимо в затишному ресторані з приглушеним світлом. Він запросив мене сюди після тижня листування.
Гарне місце, стильне, але не занадто дороге. Я вже бачу: він намагається справити враження, не витративши надто багато.
— У мене двокімнатна квартира в новобудові, — відповідає він нарешті. — Машина — Mazda CX-5. Відпочивав цього року в Карпатах, раніше в Альпах катався.
Я киваю, оцінюю. Загалом непогано.
— А працюєш ким?
— IT, DevOps.
О, тепер зрозуміло. Зарплата в таких точно хороша. Але чи він готовий ділитися?
— І скільки у тебе йде на побутові витрати? — ставлю наступне запитання.
Святослав сміється:
— Ти завжди така пряма?
— Завжди, — підтверджую, дивлячись йому в очі.
Я навчилася не соромитися подібних розмов. У 25 я вірила в любов, у 28 ще сподівалася на взаєморозуміння, а тепер, у 32, я знаю: гроші — це важливо.
Я не хочу знову будувати життя на рожевих мріях і романтичних ілюзіях.
Бо я вже була там.
Мій колишній, Олег, мав золоті очі й пил у кишенях. Ми познайомилися, коли мені було 27, і я, наївна, закохалася. Він говорив про стартапи, про ідеї, про світле майбутнє.
Я вірила. Я підтримувала. Я оплачувала більшу частину наших рахунків, бо «його бізнес ось-ось піде».
Він так і не пішов. Зате пішла я. Але не одразу. Спочатку було два роки злиднів, боргів і спроб врятувати людину, яка навіть не збиралася рятувати себе.
Коли я нарешті залишила Олега, в мене був нуль на картці, кредити і зневіра в людях.
Відтоді я вирішила: ніяких мрійників, ніяких «побачимо, як складеться», ніяких фінансових невизначеностей. Я більше не інвестую у чоловіків.
Святослав, здається, не проти моєї прямоти. Він спокійно відповідає на всі запитання, а потім усміхається:
— А тепер моя черга.
Я піднімаю брови:
— Ну давай.
— Чому ти питаєш про гроші так відкрито?
Я роблю ковток, витримую паузу.
— Бо не хочу знову потрапити в ситуацію, де я — банкомат і безкоштовна емоційна підтримка.
Він киває.
— Чесно. Подобається. Але знаєш, гроші — не гарантія щастя.
Я сміюся:
— Без грошей щастя теж не гарантується, повір мені.
Він сміється у відповідь. Вечеря проходить приємно, ми говоримо ще багато про що.
Святослав розумний, впевнений у собі, з гумором.
Я вже не впевнена, що шукаю тільки цифри на рахунку. І закрадаються сумніви: чи правильно я роблю, що починаю все з грошей?
Чи це вже такий захист, який заважає мені побачити щось більше?