– Скільки ти заробляєш? — запитую у свого нового залицяльника Святослава. Це перше запитання, яке я ставлю потенційним женихам у свої 32 роки.

Святослав, високий, підтягнутий чоловік із темними очима й акуратною бородою, трохи розгублюється, відкладає виделку, уважно дивиться на мене й нарешті всміхається.

— Досить, щоб добре жити.

Я кручу в пальцях келих з червоним. Відповідь ухильна, як завжди. Але я більше не граю в ці тонкі натяки. У мене немає часу на це.

— Це що означає? Власне житло є? Авто яке? Де відпочиваєш?

Святослав відкидається на спинку стільця. Ми сидимо в затишному ресторані з приглушеним світлом. Він запросив мене сюди після тижня листування.

Гарне місце, стильне, але не занадто дороге. Я вже бачу: він намагається справити враження, не витративши надто багато.

— У мене двокімнатна квартира в новобудові, — відповідає він нарешті. — Машина — Mazda CX-5. Відпочивав цього року в Карпатах, раніше в Альпах катався.

Я киваю, оцінюю. Загалом непогано.

— А працюєш ким?

— IT, DevOps.

О, тепер зрозуміло. Зарплата в таких точно хороша. Але чи він готовий ділитися?

— І скільки у тебе йде на побутові витрати? — ставлю наступне запитання.

Святослав сміється:

— Ти завжди така пряма?

— Завжди, — підтверджую, дивлячись йому в очі.

Я навчилася не соромитися подібних розмов. У 25 я вірила в любов, у 28 ще сподівалася на взаєморозуміння, а тепер, у 32, я знаю: гроші — це важливо.

Я не хочу знову будувати життя на рожевих мріях і романтичних ілюзіях.

Бо я вже була там.

Мій колишній, Олег, мав золоті очі й пил у кишенях. Ми познайомилися, коли мені було 27, і я, наївна, закохалася. Він говорив про стартапи, про ідеї, про світле майбутнє.

Я вірила. Я підтримувала. Я оплачувала більшу частину наших рахунків, бо «його бізнес ось-ось піде».

Він так і не пішов. Зате пішла я. Але не одразу. Спочатку було два роки злиднів, боргів і спроб врятувати людину, яка навіть не збиралася рятувати себе.

Коли я нарешті залишила Олега, в мене був нуль на картці, кредити і зневіра в людях.

Відтоді я вирішила: ніяких мрійників, ніяких «побачимо, як складеться», ніяких фінансових невизначеностей. Я більше не інвестую у чоловіків.

Святослав, здається, не проти моєї прямоти. Він спокійно відповідає на всі запитання, а потім усміхається:

— А тепер моя черга.

Я піднімаю брови:

— Ну давай.

— Чому ти питаєш про гроші так відкрито?

Я роблю ковток, витримую паузу.

— Бо не хочу знову потрапити в ситуацію, де я — банкомат і безкоштовна емоційна підтримка.

Він киває.

— Чесно. Подобається. Але знаєш, гроші — не гарантія щастя.

Я сміюся:

— Без грошей щастя теж не гарантується, повір мені.

Він сміється у відповідь. Вечеря проходить приємно, ми говоримо ще багато про що.

Святослав розумний, впевнений у собі, з гумором.

Я вже не впевнена, що шукаю тільки цифри на рахунку. І закрадаються сумніви: чи правильно я роблю, що починаю все з грошей?

Чи це вже такий захист, який заважає мені побачити щось більше?

Джерело