– Олексію, як тобі тільки рука нахилилася до цих грошей?, – говорила я онуку побачивши його погляд, що шукав виправдання. Він мені ще не признався у всьому, але серце давало чіткий сигнал.

– Пробачте! Я все поверну! Все, до копійки! Просто в мене борги. Я не хотів вас турбувати.

– Чоловік не промовив і слова. Він вийшов з будинку, щоб нічого не бачити і не чути. А я вкотре підійшла до скрині, яка була майже пуста.

– Борисе, ти ж не думаєш, що це я витратила ці гроші?

– Марусю, скажи чесно… Ти ж єдина, хто мав ключ від скрині.

Я здивувалася. Усе ніби зупинилося. Борис дивився на мене з тривогою, ніби боявся почути відповідь, яка розіб’є його серце. В очах стояло стільки сумніву, що мені перехопило подих. Яке ж воно, коли найближча людина ставить під сумнів твою чесність?

Мені 68 років, і я завжди вірила, що чесність – це найголовніше. Все своє життя я працювала на землі, як і мій чоловік, Борис. Ми разом збудували цей дім, виростили дітей і чекали на спокійну старість. Але з часом діти розлетілися по світу, а ми залишилися удвох, наче два старі дуби, що гнуться під вагою років.

Єдиний, хто часто приходив до нас – наш онук Олексій. Він допомагав по господарству, приносив нам новини з міста. Ми завжди чекали його з радістю, бо він був нашим зв’язком із молодим світом. Він був таким добрим, щирим… А потім почали зникати гроші.

Я перша це помітила, коли вирішила відкласти трохи на подарунки до Великодня. Відкрила скриню – а там менше, ніж я пам’ятала. Спочатку подумала: може, забула, скільки було. Але наступного разу зникло ще більше. Я не знала, як сказати про це Борисові.

Але він сам помітив. Його обличчя було напружене, а в голосі з’явилася недовіра. Коли він запитав мене, чи не я взяла гроші, мені стало так неприємно, що я не змогла навіть відповісти одразу.

– Ти ж знаєш, що ні! – сказала я нарешті, і в голосі затремтіла образа.

– Тоді хто? – зітхнув він, і я зрозуміла, що він думає те саме, що й я.

Ми обоє мовчки дивилися одне на одного. Невже Олексій? Невже той самий хлопчик, що виріс у нас на очах, що бігав босоніж по нашому подвір’ю, міг зробити таке? Невже він узяв наші гроші, навіть не спитавши?

Я вирішила поговорити з ним. Коли він прийшов наступного разу, я чекала його на ґанку. Він усміхався, як завжди, але коли побачив мій вираз обличчя, усмішка згасла.

– Олексію, у нас пропали гроші, – почала я тихо.

– Ти нічого не знаєш про це?

Він знітився. Очі метнулися вбік, губи стиснулися. Я знала цей вираз – такий самий був у нього, коли в дитинстві він щось розбивав, але боявся зізнатися.

– Бабусю… – почав він, але замовк.

– Ти взяв їх? – спитала я прямо, і серце в мені стислося, бо я вже знала відповідь.

Олексій ще раз відвів погляд. Потім кивнув. У мене похололо всередині. Я чекала пояснень, але він мовчав.

– Навіщо, синку? – прошепотіла я.

Він сів на східці, запустив пальці у волосся. Здавалося, йому важко говорити.

– У мене борги… Я не хотів вас турбувати. Думав, що зможу швидко повернути…

Я не знала, що сказати. Борис стояв поруч і мовчав, його погляд був важким. Наче враз усе, що він думав про свого онука, розсипалося.

– Ти б просто сказав нам, – зрештою відповів Борис.

– Хіба ми не допомогли б?

– Я боявся, – прошепотів Олексій. –

Я не хотів, щоб ви розчарувалися в мені.

Але він уже це зробив. Я дивилася на нього, і в мене розривалося серце. З одного боку, він наш онук, наша рідна людина. Ми не можемо його відштовхнути. Але як знову довіряти йому?

– Ми любимо тебе, – нарешті сказала я.

– Але довіру треба заслужити.

Олексій кивнув. Він пообіцяв повернути гроші. Ми знали, що це буде непросто, але важливіше було інше – чи зможемо ми колись знову довіряти йому?

Тепер я часто думаю про це. Чи можна повністю відновити довіру після такого вчинку? Чи правильне рішення ми прийняли, давши йому шанс?

Як би вчинили ви на нашому місці?

Джерело