– Валентино, відчиняй, я тобі листа принесла, – каже мені поштарка і так якось хитро посміхається. А я йду до хвіртки і перебираю в голові думки, хто б це міг мені написати.

Я взяла в руки конверт, і ледь не обімліла – це була моя рідна донька Юля, і вона першою мене відшукала після довгих років розлуки.

Зізнатися чесно, я від життя вже нічого доброго не чекала. Все якось стрімко покотилося вниз, і в підсумку в передпенсійному віці я залишилася без роботи і без житла, а також без засобів для існування.

Та я не нарікала на долю і нікого не винила, хіба що себе. Наробила я помилок, от тепер за них і розплачуюся.

Я сама родом з села. Оскільки вдома я не бачила перспектив, то відразу після школи я поїхала в обласний центр і влаштувалася на роботу на завод. Жила я в гуртожитку, допоки мене не засватав Ярослав.

Ми з ним одружилися і стали жити у нього, разом з його батьками. Незабаром у нас народилася донечка, Юля.

Я не була щасливою в шлюбі, та й з свекрухою я ніяк не могла вжитися на одній кухні, і у нас давно доходило до розлучення, ми стали жити з чоловіком як чужі люди, але я продовжувала жити з ним, бо мені не було куди йти.

А потім сталося так, що я закохалася, вперше і по-справжньому. Валерій був моїм начальником, вдівець, сам виховував сина, який був на кілька років молодший за мою доньку.

Оскільки ми з чоловіком вже обоє зрозуміли, що у нас нема спільного майбутнього, я вирішила піти від нього. До Валерія. От тільки була одна невелика проблема – Валерій з сином жив в однокімнатній квартирі, і він був проти того, щоб я забирала доньку.

Після розлучення Юля залишилася з своїм батьком. Я дуже переживала через це, шукала зустрічей з донькою, але колишній чоловік був проти того, щоб я з нею бачилася. З часом наші зустрічі ставали все рідшими.

З Валерієм ми жили добре, його сина я любила як рідного, у нього завжди було все, що він хотів. Та коли хлопець виріс, це зіграло не в нашу користь. Пасинок зв’язався з поганою компанією, мав борги і проблеми з законом.

Валерій цього не витримав, рано пішов у засвіти. А я залишилася сама в його квартирі, бо пасинок на три роки був позбавлений волі.

Я хвилювалася, що буде коли він повернеться, і не даремно. Бо Антон вигнав мене з дому, не зважав на те, що це саме я його виростила.

В мене в селі, звідки я родом, залишилася батьківська хата, і я поїхала туди, бо іншого виходу не бачила, адже не мала ні роботи, ні житла. В селі я зайнялася домашнім господарством, тримала курей, обробляла город, дещо з продуктів на ринку продавала, щоб якось прожити.

Про свою дочку я часто згадувала, але не насмілювалася до неї звернутися. Я знала, що після того як не стало її батька, Юля з чоловіком і дітьми виїхала в Америку.

Прикро мені було отак самотньо доживати старість, але я розуміла, що сама в усьому винна. І ось, коли у мене вже зовсім опустилися руки, моя дочка сама мене відшукала. Хтось з наших спільних знайомих розповів їй про мене, що мені довелося пережити, і Юля мені написала, що хоче забрати мене в Америку.

В листі я знайшла її номер телефону, і ми почали спілкуватися. Дочка стала наполягати, що зробить мені документи і забере до себе. Говорила вона зі мною так, ніби нічого й не сталося, але я розуміла, що їй довелося пережити в дитинстві, коли її рідна мама практично відмовилася від неї.

Я сказала, що я подумаю над її пропозицією про переїзд, та насправді мені соромно перед нею. Як я подивлюся їй в очі після всього, що накоїла.

Але дочка мене заспокоює, каже, що всі ми люди, а старе треба забувати.

– Ти була, є і будеш моєю мамою, іншої у мене нема. Так що нічого не вигадуй і приїжджай, – каже донька. Вона вже почала роботу над оформленням відповідних документів.

А я не можу позбутися докорів сумління, просто не знаю, що робити. Але розумію, що пропозиція дочки – це мій шанс, який шкода втрачати.

Джерело