Коли я виходила заміж за Назара, нам було трохи за двадцять. Ми були колишніми однокласниками, які навіть не припускали, що колись житимуть під одним дахом.

Але доля несподівано знову звела нас разом, і ми зрозуміли, що хочемо одного й того ж.

Обидва мали гарну освіту, перспективну роботу, а незабаром у нашій родині з’явилося двоє дітей. Спочатку наше життя складалося спокійно та комфортно: я займалася домом і вихованням дітей, поки Назар працював і забезпечував сім’ю.

Проте, коли прийшов час повертатися до роботи, я усвідомила, що більше не зможу справлятися з усім самотужки.

Я потребувала підтримки, але Назар не поспішав брати на себе частину домашніх справ. Він постійно повертався пізно, пояснюючи це завантаженістю на роботі.

Я не раз намагалася поговорити з ним, переконати, що відповідальність за сім’ю повинна бути спільною, але він лише відмахувався. У якийсь момент моє терпіння вичерпалося, і я, розгнівана, пригрозила піти.

Але замість того, щоб усвідомити свою помилку, Назар спокійно погодився… і сам пішов.

Минуло кілька днів, перш ніж він зателефонував. Його слова були для мене справжнім ударом — він сказав, що закохався в іншу жінку. При цьому пообіцяв допомагати з дітьми, ніби це могло виправити ситуацію.

Я залишилася розгубленою, не розуміючи, де саме ми припустилися помилки.

Згодом я нарешті усвідомила, що взяла на себе надто багато ще з самого початку.

Якщо б ми одразу розподілили всі обов’язки порівну—як домашні справи, так і виховання дітей,—у нашій родині, можливо, було б більше гармонії. Але тепер було запізно щось виправляти.

КІНЕЦЬ.