– Ти знав і мовчав? – я ледве вимовила ці слова, відчуваючи, як підкошуються ноги.

Кирило опустив очі. Він нічого не сказав, лише зітхнув і відвів погляд. Моє серце стискалося, мов у лещатах. Я розуміла все без слів. Він знав про походеньки мого чоловіка. Він знав, але не сказав мені.

Моє ім’я Василина, і все своє життя я вірила, що моя сім’я – найголовніше. Я завжди думала, що у нас із чоловіком, Олексієм, міцний шлюб, а наш син, Кирило, став для нас гордістю.

Ми жили в затишній хаті на околиці міста, з великою садибою, де росли вишні й яблуні. Я готувала борщ, ліпила вареники, ми разом збирали врожай. Здавалося, що так буде завжди. Але одного дня моя реальність розлетілася на друзки.

Це сталося випадково. Я готувала вечерю, коли телефон Олексія задзвонив, і екран висвітив ім’я – «Софія». Я ніколи не чула про неї. Думала, це колега, а може, знайома. Але потім, коли він пішов до лазні, цікавість узяла гору. Я відкрила повідомлення.

– Не можу дочекатися, щоб знову бути разом… – читала я, а руки тремтіли.

Світ розпадався на шматки. Це не був робочий контакт. Це була його коханка.

Я чекала його на кухні. Коли він зайшов, я мовчки простягнула телефон. Він спочатку розгубився, потім спробував щось пояснити, але всі його слова були порожніми. Сльози, крики, обурення – все це виходило з мене, мов потік, який я не могла стримати. Він спробував сказати, що це «нічого не означало», але я не хотіла слухати.

Я вибігла з дому. Єдиний, до кого я могла піти, – це наш син. Кирило мешкав окремо, у квартирі в центрі міста. Коли я зателефонувала, він одразу почув мій тремтячий голос і сказав приходити. Але його реакція була не такою, як я очікувала.

Я ридала, а він мовчав. Лише дивився на мене з сумом. І тоді я запитала прямо.

– Ти знав?

Він закрив очі, ніби боявся моєї реакції, а потім кивнув.

Мій власний син знав і не сказав мені! Я не могла повірити.

– Чому? Як ти міг? – я дивилася на нього крізь сльози.

– Мам, я не хотів тобі робити боляче… – його голос був тихим, майже винним.

Розпач пронизувала мене ще сильніше, ніж коли я прочитала ті повідомлення. Мій син, якого я ростила в чесності, який знав, що брехня руйнує довіру, сам її порушив.

Я вийшла від нього спустошеною. Вдома я зібрала речі й поїхала до сестри в село. Я не хотіла нікого бачити. Мене зрадив чоловік, а ще більше боліло, що мовчав мій син. Я не знала, як пробачити це.

Через кілька днів Кирило приїхав. Він сидів біля мене на ґанку і мовчав. Я теж мовчала.

– Мамо, я боявся. Боявся, що це зруйнує тебе. Я сподівався, що він зупиниться. Хотів захистити тебе, а вийшло, що ще більше образив…

Його голос тремтів. Мені стало важко. Йому також було погано. Але я ще не знала, чи можу забути це.

А ви б змогли пробачити зраду не тільки чоловіка, а й мовчання найдорожчої вам людини?

Джерело