– Та хто в її віці їсть по три котлети? Ну не ображайся, доцю, але твоя дитина вже з’їла половину того, що було на столі.

Ви знаєте, після цих слів моєї новоспеченої свекрухи, я просто прилипла до стільця, вся почервоніла мов мак, і навіть не розумію, як мені себе далі вести в цій оселі, і як мені наступні рази приїздити сюди у гості.

Це наш перший візит до свекрухи. З Дімою ми розписалися три тижні тому, до цього зустрічалися пів року. У мене є донька від першого шлюбу, Анічка. І оце коли ми сіли їсти, і моя Аня поклала собі третю котлетку на тарілку, я таке почула від свекрухи.

Я ковтнула повітря, відчула, як у горлі застряг ком, і мовчки подивилася на Діму. Він, здається, теж розгубився, бо взяв серветку і почав механічно витирати і без того чисті руки.

Аня, яка ще не встигла ні відкусити, ні, тим більше, усвідомити, що відбувається, підняла на мене свої великі очі і запитала:

– Мамо, а я можу їсти чи мені не можна?

Я зловила на собі погляд свекрухи. Марта Василівна сиділа з рівною спиною, злегка посміхалася і чекала, як я відреагую. Наче випробовувала.

– Звісно, їж, сонечко, – нарешті промовила я, намагаючись тримати голос рівним.

– Ну-ну, – похитала головою свекруха, кидаючи короткий погляд на Діму. – Просто кажу, що в нашій родині такого немає. Ми звикли їсти помірно.

– Мамо, – нарешті заговорив Діма, – давай без цього, добре?

– Ой, Дімо, ну що я такого сказала? Просто звернула увагу, а вони вже тут образилися!

Мені хотілося відповісти щось гостре, але я розуміла, що будь-яке слово може лише погіршити ситуацію. Відчувала, як у животі все стискається від цього незручного моменту.

Аня швиденько доїла котлетку, навіть не піднімаючи очей. Я бачила, що вона розуміє: щось не так, і це найбільше мене засмучувало.

Обід закінчився у напруженій тиші. Після нього свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом. Я знала, що ця розмова відбудеться, тому глибоко вдихнула перед тим, як увійти.

– Ти не ображайся, доцю, – почала вона, коли я відкрила кран, – просто у нас так не прийнято.

– Що саме? Їсти? – я не стрималася.

Свекруха здивовано підняла брови, але продовжила м’яким голосом:

– Переїдати. Треба вміти змалечку тримати себе в руках.

– Вибачте, але моя дитина не зробила нічого поганого. Вона просто з’їла те, що їй хотілося.

– Просто зверни увагу. Ти ж тепер у новій сім’ї, у нас свої правила.

Я більше нічого не сказала. Помила тарілки, витерла руки і повернулася до Діми. Він мовчав, але я відчувала, що його теж це зачепило.

Дорогою додому Аня, яка весь час мовчала, раптом запитала:

– Мам, я більше не буду просити котлети в бабусі. Вона на мене дивилась якось недобре.

Я зітхнула. Хотіла сказати, що все гаразд, що вона нічого не зробила, але знала: діти відчувають більше, ніж ми думаємо.

– Сонечко, ти можеш їсти скільки хочеш і коли хочеш. Просто є люди, які не завжди це розуміють.

Наступного дня я довго думала над цим епізодом. Було неприємно. І образливо. Але я зрозуміла одне: якщо мовчати, то подібне повторюватиметься знову і знову.

І ось тепер у мене запитання: як правильно поводитися в таких ситуаціях? Відразу ставити людину на місце чи намагатися налагодити відносини, навіть якщо тебе відверто не приймають? Буду вдячна за думки і поради.

Джерело