— Як ти взагалі можеш спілкуватися з нею? – Звинуватила мене рідна сестра, – Це ж мої вороги! Вони ледве онука в мене не відібрали, вони дочку мою мало не босоніж залишили після розлучення, а ти з нею товаришуєш? — Любо, – кажу, – а що я з Аллою ділити повинна? Я з нею не ділилася, не розлучалася. Це не моя дочка її синові зраджувала. Це не мій син у її дочки намагався дитину відсудити. Ваші діти не вжилися – це одне. Це погано, звісно, ​​дуже погано. Але набагато гірше, що вони нормально не змогли розійтися. І ти, і Алла щось упустили в їхньому вихованні. І ти навіть більше промахнулася, враховуючи те, що це не зять собі бабу на боці знайшов, а твоя дочка йому наставила роги

У мене є сестра, рідна, молодша. Люба молодша за мене на 4 роки. Втім, зараз, коли нам обох років уже багато, різниця у віці вже не має жодного значення.

У дитинстві було, звісно, ​​всяке, сварилися, навіть билися. Але ми давно це все переросли. У нас обох сім’ї, чоловіки, діти. Немає давно на світі батьків і ми з Любою, вважай, один у одного найближчі родичі. Ну, якщо дітей не рахувати.

У сестри дочка, у мене двоє синів. А ще маю близьку подругу, я знаю її рівно на 4 роки менше, ніж свою сестру. Ми товаришуємо із першого класу середньої школи. Можете засуджувати, але Алла для мене не менш дорога, ніж рідна сестра. У деяких ситуаціях подруга навіть ближча. Так буває, ми з Аллою навчалися разом, працювали довго разом, живемо неподалік один від одного. Словом, теж схожі на стільки років.

Місто у нас невелике. Старша племінниця до 27 років ніяк не могла вийти заміж. Сестра засмучувалася з цього приводу, хоча, на мій погляд, даремно. Ну який вік 27? Це за часів нашої молодості було заміж рано виходити. Нині молодь нікуди не поспішає.

— Хоч би вже допомогла чи, – засмучувалася Люба, – нехай її брати двоюрідні з кимось познайомлять? А на роботі в тебе нікого немає з неодруженими хлопцями?

Я відмахувалась, зводити – не моє. Але на мій подив, племінниця незабаром сама познайомилася з сином моєї кращої подруги. Відносини між ними розвивалися.

— Добре ж, – раділа сестра, – все не чужа людина. Принаймні батьків його знаємо. Порядна сім’я, так легше та простіше.

Люба з Аллою, зрозуміло, були знайомі. Подруга часто була у мене в будинку, жінки навіть спілкувалися по-дружньому. А тут справа швидко рухалася у бік того, що стануть родичами. Я тоді й подумати не могла про те, у що така спорідненість виллється. Тільки мій чоловік помітив одного разу:

— Важко їм буде, різні вони.

Я плечима повела. Про племінницю слова не могла сказати ніколи поганого. Гарна дівчина, на моїх очах виросла. І про сина подруги у мене тільки гарне у пам’яті, серйозний хлопець. Різні? Ну, почнемо з того, що чоловік і жінка не можуть бути однаковими.

І ми з чоловіком зживалися непросто: кожен зі своїми родзинками, звичками, смаками. У племінниці любов, вона теж має значення. Через півтора роки після знайомства молодята пішли до шлюбу.

— Жити є де, – говорила подруга, – ми синові віддали квартиру бабусі. Ну ось, ми з тобою начебто теж рідня.

Життя йшло, незабаром сестра та подруга стали бабусями, все було начебто рівно, у життя молодих не лізли, допомагали, якщо просили, обидві.

Над онуком аж тряслися, сидіти з ним не відмовлялися. Як жила молодь? Нас, мабуть, нам напевно не все розповідали, але на перший погляд, нормально жили.

Мені, якщо чесно, ніколи було особливо в їхнє життя вникати. Свою роботу, свою сім’ю було. Чоловік хворів, сини сім’ї створювали. Племінниця прожила із сином Алли 7 років. А потім громом серед ясного неба: розлучення.

— Вона іншого знайшла і синові моєму про це сказала, – розвела руками подруга.

— Ні заробити, ні вдома допомогти, що це за чоловік, – висловилася Люба про зятя, – звичайно, дочку я розумію, я на її боці.

Ну розійшлися, то розійшлися. Так ні, племінниця з колишнім чоловіком вирішила ще довго і нудно ділити майно, лити один на одного бруд. Вона славила колишнього чоловіка:

— Я в його квартирі ремонт робила, між іншим, мало того, що я пішла з дитиною, а йому квартира залишилася, то він мені ще й машину не віддав!

А з чого б племінниці не йти з чужої квартири? Це ж його оселя, чоловіка. А як не ділити машину, якщо її наживали разом? А потім чоловік племінниці взагалі спробував дитину відсудити у колишньої дружини:

— Вона заміж зібралася знову, їй дитина не потрібна. Вона зруйнувала сім’ю, а не я.

Дитина залишилася з племінницею, машину зрештою продали і гроші поділили, розібралися з рушниками та ложками, але нервів за цей час помотали всім знатно.

— Як ти взагалі можеш спілкуватися з нею?

– Звинуватила мене рідна сестра, – Це ж мої вороги! Вони ледве онука в мене не відібрали, вони дочку мою мало не босоніж залишили після розлучення, а ти з нею товаришуєш?

— Любо, – кажу, – а що я з Аллою ділити повинна? Я з нею не ділилася, не розлучалася. Це не моя дочка її синові зраджувала. Це не мій син у її дочки намагався дитину відсудити.

Ваші діти не вжилися – це одне. Це погано, звісно, ​​дуже погано. Але набагато гірше, що вони нормально не змогли розійтися. І ти, і Алла щось упустили в їхньому вихованні. І ти навіть більше промахнулася, враховуючи те, що це не зять собі бабу на боці знайшов, а твоя дочка йому наставила роги.

— Ти взагалі розумієш, що кажеш? Ти моя сестро, ти мусиш за мене горою стояти!

— За тебе горою встану, – відповідаю, – хто тебе образив? Ні, не твою дочку, а тебе особисто? Алла тебе чим образила? Що вона в тебе забрала?

— Ти взагалі на чиєму боці?

– Сестра почала плакати, – Ти розумієш, що ти твориш?

— Та що я творю? На чиєму боці я? Ні на чиїм, на своїм власнім.

Ми з Аллою стільки років дружимо, мені що, порвати дружбу через те, що у племінниці в одному місці свербіло?

— Ах, ось ти як заговорила … З такою ріднею і ворогів не треба!

А як я заговорила? Речі своїми іменами назвала? І чому я маю рвати стосунки з подругою? Через які причини? Якби у нас із нею діти щось не поділили – це одне. І те, гадаю, ми знайшли б можливість якось усе залагодити та пережити.

У результаті зі мною відмовилася спілкуватись рідна сестра. Люба вважає мене зрадницею, яка стала на бік її ворогів.

— Хоч-не-хоч ви з подружкою обговорюватимете мою дочку, – сказала сестра якось, – а мені неприємно, що ім’я моєї дочки будуть за очі брудом поливати. Вибирай: чи подруга, чи сестра.

Ось що сказати? Почнемо з того, що з Аллою у нас багато тем, не племінницею єдиною, як то кажуть. І потім подруга мене перед таким вибором не ставила. Вона взагалі мовчить із цього приводу, на відміну від Люби.

— Ех, – каже чоловік, – не буде в тебе до ладу тепер ні сестри, ні подруги. Ось нехай Люба ображається, але я теж вважаю, що її дочка у всьому винна. Так, обговорюю, так, можу й у вічі їй це сказати.

— Сестра все ж таки, – чую я від свого власного свата, – найрідніша людина. Треба якось із нею стосунки налагоджувати. А подруга, ну що ж, так буває.

А ви теж вважаєте, що через те, що трапилося, я повинна вибрати сестру?

КІНЕЦЬ.