– Стефаніє, ти про мене геть не думаєш. Мені все в житті так важко дається. В тебе он, чоловік який хороший і діти успішні, а тепер і внуки радують, – наголосила сестра.

– А хто ж тобі, Віро, забороняв хоч щось в тому житті робити?, – я не стрималася, бо все життя тягнула її і її п’ятьох дітей на своєму горбі.

Чоловік сестри майже не працював, а їсти то щось сім’ї потрібно. А потім ця ситуації на прощанні з мамою. Якою себе бідненькою сестра виставила. Противно було слухати

Ти коли-небудь ввійдеш в моє становище? – раптом спитала моя сестра, дивлячись на мене очима, повними болю.

Я зупинилася посеред кухні. Остап, мій чоловік, мовчки відсунувся від столу і вийшов до саду, залишивши нас наодинці.

– Ти хочеш знати правду, Віро? – відповіла я, не приховуючи гіркоти в голосі.

– Проблема не в тому, що ти ні на що не здатна. Проблема в тому, що ти ніколи не намагалася. Ти завжди чекала, що хтось зробить це за тебе.

Моя молодша сестра завжди була тінню у моєму житті. Змалку ми не ладнали. Усі батьківські зусилля зводилися до того, щоб дати Вірі шанс на краще майбутнє, бо вона була “слабшою”.

А я? Я мусила бути сильною. Завжди. Зрештою, так воно й сталося: я вчилася, працювала, створила сім’ю. А Віра? Зв’язалася з чоловіком, якого всі на селі називали “зайвим ротом” – не працював, випивав, та ще й бурі влаштовував.

Перший раз, коли я по-справжньому відчула несправедливість, був після їхнього весілля. Я пам’ятаю, як стояла в куточку зали, слухала, як гості хвалили Віру за “наполегливість” і “щирість”.

Мені було 25, і я вже працювала вчителькою у школі. Віра вийшла заміж у 19. Її чоловік, Микита, тоді вже два роки сидів без роботи, і вся їхня родина жила за рахунок батьків та моїх постійних позик. А я ж мала власну сім’ю, власні турботи.

Чому я постійно підтримувала її? Напевно, через те, що батьки завжди просили. “Стефаніє, ти старша, допоможи сестрі, будь доброю”, – казала мама, коли я приносила додому зарплату.

Я купувала їм продукти, оплачувала рахунки, возила дітей Віри на відпочинок. І кожного разу обіцяла собі: ось це останній раз.

Але останнього разу не було. Я продовжувала, навіть коли Остап почав сердитися. Одного разу він сказав: “Стефаніє, твоя сестра ніколи не стане самостійною, якщо ти завжди будеш її рятувати. Ти робиш їй тільки гірше”. Я тоді мовчки знизала плечима, бо знала, що він правий. Але я не могла залишити Віру напризволяще.

Віра народила п’ятьох дітей. Микита залізав у чарку усе більше, а працював усе менше. Одного разу, коли я приїхала до них у гості, побачила, як Віра намагається зупинити бурю між чоловіком і найстаршим сином. Я забрала дітей до себе, щоб вони хоча б кілька днів побули у спокої.

А потім не стало наших батьків. Це стало кінцем. Після похорону Віра запросила гостей до себе додому. Вона була центром уваги, розповідала всім, як важко їй довелося доглядати за мамою. Я сиділа осторонь і дивилася на все це мовчки. Я зрозуміла, що більше не можу тягнути її життя на собі.

Після того дня я змінила свій підхід. Більше жодних грошей, більше жодної допомоги. Якщо вона хоче жити так – це її вибір. Але не мій.

Зараз я сиджу на ганку, дивлюся, як мої внуки граються в саду, і думаю про Віру. Вона дзвонить рідко, переважно, коли їй щось потрібно.

В останній розмові вона спитала: “Стефаніє, чому ти завжди була такою успішною, а я – ні?”. Я не знала, що відповісти. Може, тому, що я не чекала, поки хтось прийде і врятує мене.

А тепер хочу запитати вас: чи є у вас людина, якій ви віддаєте все, навіть якщо це шкодить вам? Як ви вирішуєте, коли настав час сказати “досить”?

Джерело