– Мамо, ти ж розумієш, що я це зробив заради сім’ї? – голос Арсена тремтів, хоч він намагався виглядати впевнено.

Я подивилася йому прямо в очі. Вперше за багато років не хотілося більше шукати виправдання. Усередині мене боролися розчарування і злість.

– Арсене, сім’я – це довіра, а не тягар боргів, які ти залишив на мене.

Ці слова, здається, його навіть не зачепили. Він опустив погляд і лише пробурмотів щось на кшталт “Я розберуся”. Але хіба це мало значення?

Я – Наталя, проста жінка з маленького села на Поділлі. Все життя працювала на землі, щоб забезпечити свою родину. Чоловіка не стало кілька років тому, і відтоді я відчувала, як тягар відповідальності за дітей лягає повністю на мене. Мій син Арсен – старший і, здавалось, найвідповідальніший. У дитинстві він був допитливим і талановитим, та з часом усе змінилося.

Арсен виріс, але залишився хлопцем, який шукає легких шляхів. Завжди прагнув більшого – кращої роботи, кращого життя, але його методи викликали в мене сумніви. Час від часу він позичав гроші – у мене, у сусідів, у банках. Я думала, що це лише тимчасові труднощі, адже він обіцяв: “Мамо, все поверну. Ти побачиш, я піднімуся”.

Одного разу в моєму житті все змінилося. Уранці поштарка принесла листи – з банку, з фінансових установ. Спочатку я думала, що це помилка, але кожен лист був адресований мені. Заборгованість. Кредити. Прострочені виплати.

– Арсене, – сказала я йому, коли він наступного разу зайшов до хати, – ти брав кредити на моє ім’я?

Він лише стенув плечима.

– Це були невеликі суми, мамо. Ти ж знаєш, я завжди повертаю борги.

Але борги, про які йшлося, не були маленькими. Листи свідчили про суми, які я не уявляла, як можна сплатити. Арсен завжди був красномовним, завжди знаходив слова, щоб мене заспокоїти, і цього разу не було інакше.

– Мамо, це для бізнесу, для майбутнього. Ти сама завжди казала, що сім’я – головне.

– Головне – це чесність, Арсене, – відповіла я йому. – Ти взяв це без мого дозволу. Ти розумієш, що мені тепер доведеться це виплачувати?

Він почав виправдовуватися, обіцяючи, що “все вирішить”. Але за кілька днів його вже не було. Він просто зник – ні дзвінків, ні повідомлень. Я залишилася сама з листами й страхом перед майбутнім.

Після довгих вагань я звернулася до адвоката. Він уважно вислухав мене, а потім сказав:

– Пані Наталю, це серйозно. Вам доведеться доводити, що ви не підписували ці документи.

Я не могла повірити, що мій син міг таке зробити. Але водночас це було неминуче. Усі попередні сигнали, які я ігнорувала, тепер склалися в єдину картину.

Я поверталася додому, відчуваючи себе виснаженою. Сиділа на кухні, дивлячись на стару чашку з недопитою кавою. Чи я помилилася в тому, як виховувала Арсена? Чи я надто багато пробачала? У спогадах він з’являвся усміхненим хлопчиком, який бігав полями, мріючи про велике майбутнє. Коли саме все пішло не так?

Тепер я залишилася сама, щоб виправляти наслідки його дій. Мені було важко і страшно, але я зрозуміла одне – це урок для мене, якого я не забуду.

Я знаю, що єдиний вихід – боротися. Навести лад у своєму житті, хоч це і буде важко. Але чи зможу я пробачити Арсену? Чи зможу знову довіряти йому?

– А ви, дорогі читачі, як би вчинили? Чи пробачили б таку зраду? Чи дали б другий шанс тому, кого любите, навіть якщо він вас обманув?

Джерело