З Дмитром ми все життя їли найдешевші продукти, одягались у секонд і жодного разу не були на морі. – Краще ми зараз “підтягнемо паски”, проте будемо впевнені, що матимемо гідну старість, – повторював чоловік, а я йому вірила. Ось тому коли Дмитра раптово не стало, я була здивована його “останньою волею”. 1 000 гривень, це все, на що я біля нього заслужила. Всі збереження і навіть наш будинок від “подарував” церкві

З Дмитром ми все життя їли найдешевші продукти, одягались у секонд і жодного разу не були на морі. – Краще ми зараз “підтягнемо паски”, проте будемо впевнені, що матимемо гідну старість, – повторював чоловік, а я йому вірила.
Ось тому коли Дмитра раптово не стало, я була здивована його “останньою волею”. 1 000 гривень, це все, на що я біля нього заслужила. Всі збереження і навіть наш будинок від “подарував” церкві.
Я тримала у руці папірець, який щойно вручив їй нотаріус.
– Ви хочете сказати, що мій Дмитро залишив мені всього одну тисячу гривень? – мій голос звучав одночасно ображено й недовірливо.
Нотаріус уважно глянув на мене поверх окулярів.
– Решта майна, включно з будинком, рахунками в банках і землею, передана місцевій церкві святого Миколая, – сухо додав він.
Я відчула, як серце стискається. Як він міг? Після тридцяти років спільного життя, економії на всьому, щоб «жити для майбутнього», це виявилося майбутнє, якого я не чекала.
Ще змолоду я погодилася з Дмитром, що краще жити скромно, аби мати достаток на старість. Нових суконь я майже не купувала, відпочинок на морі здавався мрією. «Краще потім», – любив повторювати Дмитро. І я вірила.
Його відхід у інший світ настав раптово. Він упав на порозі дому, тримаючи в руках пакет із найдешевшими продуктами. Горе й страх змінилися рутиною прощальних клопотів, і ось зараз – цей заповіт став холодним душем..
Коли я повернулася додому, донька Олена вже чекала з гарячим чаєм. Вона сіла поруч, уважно слухаючи мої розповіді.
– Мамо, але ж це неможливо! – сказала вона. – Це виглядає, ніби тато все життя щось приховував.
Ми почали перевіряти старі документи, банківські виписки, і раптом виявили, що Дмитро мав таємні рахунки. Це були десятки тисяч гривень, про які він ніколи не згадував.
– Як він міг? Ми ж не раз говорили, що це наші спільні гроші! – моє обурення не мало меж.
Олена подивилася на мене серйозно.
– Мамо, це несправедливо. Ми повинні щось із цим робити.
Наступного ранку я вирушила до священика, отця Василя, аби дізнатися більше.
– Дмитро часто говорив, що хоче віддати частину грошей церкві, – спокійно сказав отець. – Він вважав, що таким чином зробить свій внесок у вічне.
– А як же його сім’я? Його дружина? – мої слова звучали як крик душі.
– Це було його рішення, – спокійно відповів священик.
Я повернулася додому з рішучістю боротися за правду. Ми з Оленою звернулися до адвоката, який пояснив, що я маю право на частину майна, незважаючи на заповіт. Судова тяганина тривала довго, і кожне засідання знову повертало мене до спогадів про наше непросте спільне життя.
Врешті-решт суд виніс рішення на мою користь. Я отримала половину майна. Але замість радості відчувала лише полегшення – наче скинула з себе тягар довгих років.
Ми з Оленою вирішили використати ці гроші для себе. Я вперше поїхала на море, дивилася на захід сонця і відчувала, як поступово повертаю собі право бути щасливою.
– Мамо, що думаєш робити далі? – спитала Олена.
Я подивилася на неї й усміхнулася.
– Жити. Жити так, як я завжди мріяла.
А як би ви вчинили на моєму місці?
Чи змогли б пробачити людину, яка зрадила вашу довіру?