З Дмитром ми все життя їли найдешевші продукти, одягались у секонд і жодного разу не були на морі. – Краще ми зараз “підтягнемо паски”, проте будемо впевнені, що матимемо гідну старість, – повторював чоловік, а я йому вірила.

Ось тому коли Дмитра раптово не стало, я була здивована його “останньою волею”. 1 000 гривень, це все, на що я біля нього заслужила. Всі збереження і навіть наш будинок від “подарував” церкві.

Я тримала у руці папірець, який щойно вручив їй нотаріус.

– Ви хочете сказати, що мій Дмитро залишив мені всього одну тисячу гривень? – мій голос звучав одночасно ображено й недовірливо.

Нотаріус уважно глянув на мене поверх окулярів.

– Решта майна, включно з будинком, рахунками в банках і землею, передана місцевій церкві святого Миколая, – сухо додав він.

Я відчула, як серце стискається. Як він міг? Після тридцяти років спільного життя, економії на всьому, щоб «жити для майбутнього», це виявилося майбутнє, якого я не чекала.

Ще змолоду я погодилася з Дмитром, що краще жити скромно, аби мати достаток на старість. Нових суконь я майже не купувала, відпочинок на морі здавався мрією. «Краще потім», – любив повторювати Дмитро. І я вірила.

Його відхід у інший світ настав раптово. Він упав на порозі дому, тримаючи в руках пакет із найдешевшими продуктами. Горе й страх змінилися рутиною прощальних клопотів, і ось зараз – цей заповіт став холодним душем..

Коли я повернулася додому, донька Олена вже чекала з гарячим чаєм. Вона сіла поруч, уважно слухаючи мої розповіді.

– Мамо, але ж це неможливо! – сказала вона. – Це виглядає, ніби тато все життя щось приховував.

Ми почали перевіряти старі документи, банківські виписки, і раптом виявили, що Дмитро мав таємні рахунки. Це були десятки тисяч гривень, про які він ніколи не згадував.

– Як він міг? Ми ж не раз говорили, що це наші спільні гроші! – моє обурення не мало меж.

Олена подивилася на мене серйозно.

– Мамо, це несправедливо. Ми повинні щось із цим робити.

Наступного ранку я вирушила до священика, отця Василя, аби дізнатися більше.

– Дмитро часто говорив, що хоче віддати частину грошей церкві, – спокійно сказав отець. – Він вважав, що таким чином зробить свій внесок у вічне.

– А як же його сім’я? Його дружина? – мої слова звучали як крик душі.

– Це було його рішення, – спокійно відповів священик.

Я повернулася додому з рішучістю боротися за правду. Ми з Оленою звернулися до адвоката, який пояснив, що я маю право на частину майна, незважаючи на заповіт. Судова тяганина тривала довго, і кожне засідання знову повертало мене до спогадів про наше непросте спільне життя.

Врешті-решт суд виніс рішення на мою користь. Я отримала половину майна. Але замість радості відчувала лише полегшення – наче скинула з себе тягар довгих років.

Ми з Оленою вирішили використати ці гроші для себе. Я вперше поїхала на море, дивилася на захід сонця і відчувала, як поступово повертаю собі право бути щасливою.

– Мамо, що думаєш робити далі? – спитала Олена.

Я подивилася на неї й усміхнулася.

– Жити. Жити так, як я завжди мріяла.

А як би ви вчинили на моєму місці?

Чи змогли б пробачити людину, яка зрадила вашу довіру?

Джерело