– Це моя весільна сукня??? – я не вірила очам, ось-ось з них бризнуть сльози. – Вона ж не нова! – Звісно, не нова, Оленко, – спокійно відповіла свекруха, дивлячись на мене так, ніби я сказала щось дивне. – Це сукня ще моєї бабусі. Моя мама і я в ній заміж вийшли. Це наша непорушна традиція. Чи скасувати весілля чи погодитися на умову свекрухи?

– Це моя весільна сукня??? – я не вірила очам, ось-ось з них бризнуть сльози. – Вона ж не нова!
– Звісно, не нова, Оленко, – спокійно відповіла свекруха, дивлячись на мене так, ніби я сказала щось дивне. – Це сукня ще моєї бабусі. Моя мама і я в ній заміж вийшли. Це наша непорушна традиція.
Чи скасувати весілля чи погодитися на умову свекрухи? Не уявляю, що робити. Свекруха пообіцяла мені подарувати мені весільну сукню, от я і не турбувалась.
Але сукня виявилася старою і жовтою від часу. Але свекруха і мій наречений Костя наполягають щоб я її одягнула.
Мені стало важко дихати. Усе всередині обурювалося: як так? Я ж чекала на сукню з весільного салону, обіцяну свекрухою. Ми обговорювали це ще кілька місяців тому!
Я навіть подумала, що вона вже зробила замовлення. А тепер ось це – шматок жовтого, старого мережива, що більше нагадує старовинний костюм для театру, ніж весільну сукню.
Я подивилася на Костю, шукаючи підтримки:
– Костю, ти ж розумієш, це жахливо! Я не можу одягнути це на весілля.
– Оленко, – почав пояснювати мій коханий. – Це сімейна реліквія. Моя мама сподівалася, що тобі сподобається. І, якщо чесно, це справді важливо для неї. І для мене.
Я відчула, як в мені здіймається буря. Важливо для неї? А як же я? Це моє весілля! Я мріяла про білосніжну сукню, як у принцеси, про довгу фату, про те, як я почуватимусь найкрасивішою нареченою.
А тепер мене намагаються вдягнути в стару річ, що більше нагадує музейний експонат.
– Але подивися на неї! Вона ж пожовкла! І навіть з плямами!
Свекруха скривилася:
– Я впевнена, що в хімчистці все виправлять. А ти можеш додати аксесуарів, якщо тобі так хочеться.
– Але це зовсім не те, про що я мріяла!
Свекруха насупилася і подивилася на мене з викликом:
– Мрії мріями, але сімейні традиції і ваше подальше життя і наші з то взаємини – це важливіше.
Я опинилася між двома вогнями. Костя мовчав, але я бачила, що він на боці своєї мами. У їхній родині так заведено – не перечити старшим, поважати традиції.
А як же я? Хіба я повинна жертвувати своїми мріями, щоб відповідати їхнім очікуванням?
Того вечора я довго сиділа наодинці в нашій маленькій кухні. На столі стояла чашка холодного чаю, а поруч лежали знімки весільних суконь, які я колись зберігала собі для натхнення.
Я уявляла себе в кожній із них, але тепер усі ці фантазії тепер здавалися далекими і нереальними.
Пізно ввечері Костя підійшов до мене:
– Оленко, я знаю, що ти засмучена. Але це важливо для моєї мами. Для неї ця сукня – символ щастя і сімейної єдності.
– А для мене? – запитала я, намагаючись стримати сльози. – Хіба мої почуття не важливі?
Він мовчав.
Наступного дня свекруха знову зайшла до нас. Вона принесла з собою коробку з тією самою сукнею і сказала, що її можна трохи переробити, якщо я хочу. Але я вже знала – жодні “переробки” не допоможуть.
Мені так складно зараз. Я не хочу скасовувати весілля, адже люблю Костю, але й поступитися своїми бажаннями не можу. Хіба я повинна наступати на себе заради чужих традицій?
Порадьте, як бути?