– Ось даремно ти так, свахо! Діти наші тільки весілля планують, життя своє починають, а ти їх уже розлучила, та майно поділила! Недобре це, Маріє, життя сімейне з поділу починати!

– Якщо робиш такий подарунок, то роби обом, а то що це виходить? Я, ніби, як квартиру вам дарую на весілля, при всіх, прилюдно, але оформляю її на свою доньку!

– Це виходить, що ти така молодець, ти така гарна, а в разі чого, дочка твоя хизуватися своєю квартирою буде, та сина мого гнати в шию, мовляв, моя ця квартира?

– Ні, Маріє, так справи не роблять! Ти, або, як годиться даруй, щоб у спільній власності квартира ця була, або не даруй зовсім, а то не по-людськи це виходить, буде мій син жити на пташиних правах!

Марія, аж рота роззявила від подиву, та так і залишилася стояти біля столу, притискаючи до себе кульок з цукерками, які хотіла насипати у вазу.

Жінка у всі очі дивилася на майбутню родичку, яка скорчила скривджене обличчя, і відвернувшись, дивилася у вікно.

– Я щось не розумію суть твоїх претензій, Ольга Федорівно! Тобі подарунок наш не подобається, чи те, що дарувати квартиру доньці ми будемо на весіллі?

– Та що ж ти так офіційно, Марійко? По батькові раптом приплела! До чого тут подобається, не подобається? Гарний подарунок, тут нічого не скажеш.

– І те, що на весіллі даруватимете – це ви теж молодці, про що розмова? Тільки мені тут пташка на хвості принесла, що квартирку ви на Наташку оформляти зібралися перед весіллям?

– Ну а на кого ж ще? Звісно на Наташу. Їй же даруємо!

– Оооось, а я про що говорю? Ти на весіллі, мабуть, промову урочисту скажеш, ось вам дітки квартирка, гніздечко ваше сімейне, звивайте його, та затишок створюйте?

– Так, Ольга Федорівно, ти мені давай по суті, та ближче до діла. У мене справ по горло, а я тут з тобою незрозумілі розмови веду, переливаємо з пустого в порожнє. Тобі що від мене треба?

– Так мені власне взагалі нічого не треба, а тільки не діло це, що на весіллі ти при всіх скажеш, що квартиру сім’ї молодій даруєш, а на ділі – Наталці ця квартира буде, в одноосібне володіння, а синок мій, начебто, і не при справах.

– Так син твій і так не при справах, Олю. І ти не при справах. Квартира ця для Наташі купувалася, ще коли вона у школі навчалася, діти наші навіть знати не знали один одного, і купували її ми з Олегом.

– Це ти мені зараз що пропонуєш, щоб ми доччину квартиру на сина твого оформили? А вам не жирно буде, моя люба?

– Та Господь з тобою, Машенько! Навіщо ж на сина? Можна навпіл, раз будуть вони чоловіком та дружиною, так і квартирка нехай навпіл буде.

Так смішно стало Марії, що вона не стрималася, розреготалася так, що аж сльози з очей потекли.

– А що ти так скромно, Ольга Федорівно? Давай тоді й нашу квартиру навпіл, одна ж сім’я, що там.

– Ну ти мені тут не пересмикуй, Маріє. Я до тебе по ділу прийшла, а ти тут регочеш, як божевільна. Ти ось сама подумай, як моєму сину жити, коли він знатиме, що не господар у будинку?

– Ти ж навмисне це все придумала, з наміром, щоб нас принизити, носом ткнути, мовляв, ми багаті, квартири даруємо, а ці так, злидні.

– Ти ж їх свідомо на розлучення програмуєш, бо не хотіла ти Сергія мого у зяті собі! Ти добре подумай, Маріє, а я до тебе після вихідних зайду, поговоримо ще з тобою на цю тему.

– А я і думати не буду, Ольга Федорівно. Я ж не проти, даруйте і ви квартиру, хто вам забороняє? А як дарувати надумаєте, то одразу і про Наташу не забувайте, її теж у власники записуйте. А то мало що, раптом вона теж образиться?

Так образилася Ольга Федорівна, що навіть пити чай не стала. Фиркнула ображено, та дверима грюкнула:

– Ну тебе, Марія! Так і знай, що ти винна будеш, якщо у молодих розподіл почнеться. А він почнеться, згадаєш моє слово…

Марія, випроводивши несподівану гостю, зайнялася домашніми справами, але думки все одно поверталися до недавньої розмови.

Ні, ти подивися, яка хитра ця Ольга Федорівна! Ви свою квартиру не доньці даруйте, а обом одразу, а то прикро. А що, розумно! Вони може поживуть трохи, та й розбіжаться, а квартира навпіл.

Так, стоп, Маріє Захарівно! Щось кудись не туди думки твої полетіли. Марія сама себе обсмикнула за ці думки, що діти можуть розлучитися. А з іншого боку – тут хоч обсмикуйте, хоч ні.

Це життя – всяке буває. Трапляється і таке, що батьки ще весільний кредит погасити не встигають, а дітки вже розлучення святкують. Дай Боже, щоб Наташа з Сергійком жили довго та щасливо.

Але, яка ж таки Ольга Федорівна! Ні, треба з нею тримати вухо гостро, інакше вона миттю все у свої руки візьме.

Коли Олег прийшов з роботи, Марія зі сміхом передала йому розмову з Ольгою:
– Ти дивися, що вигадала! І не посоромилася прийти з такими розмовами!

Олег навіть не посміхнувся:
– Зовсім не смішно, Маша. Тут смішного мало, з такою вульгарною родичкою. Треба щось робити, доки не потрапила наша Наталка, як півень, сама знаєш куди.

– А що робити будемо, Олеже? Адже ми вже вирішили, що квартиру на весіллі подаруємо, тим більше вони там уже живуть.

– Не красиво вийде, якщо донька наша по орендованих квартирах поневірятиметься. Та й люди скажуть, що ми зовсім збожеволіли.

– Живуть, Марійко, от і нехай живуть далі. Ключі подаруємо, а от із переоформленням я не поспішав би. Нехай усе поки що залишається так, як є, якщо вже заздалегідь такі розмови пішли.

– Так можна ж оформити до весілля, щоб окрім Наталки ніхто права на квартиру не мав. Адже ми так і хотіли зробити, Олеже.

– Ти ось що, Маша. Наталі подзвони, нехай забіжить до нас якось увечері, але тільки одна. Ми з нею подумаємо, що та як, а там буде видно. Час ще є, тож не гони коней.

– Є в мене одна думка, але треба дочку в курс справи ввести, а то, як би не залишилася вона потім біля розбитого корита, з такою вульгарною свекрухою.

Коли донька почула те, що вигадала її майбутня свекруха, вона навіть не здивувалася.

– Мамо, так вона мені вже всі вуха з цією квартирою продзижчала. Все стверджує, що Сергію буде прикро, що треба зробити так, щоб було два власники.

– Я їй сказала, що жити ми все одно там будемо разом, а вона все своє. Сергійко вже скільки їй казав, щоб заспокоїлася, а вона вже й до вас прийшла.

Олег, трохи помовчавши, почав розмову.

– Знаєш, Наталко, я звичайно нічого не маю проти вашого весілля, і квартира давно вже твоя, і ти про це знаєш сама, але ти вже мене пробач і зрозумій правильно, доню.

– Давай ми, поки що, залишимо все, як є, і нічого переоформляти не будемо. Ти в нас єдина донька, і в разі чого, все дістанеться тобі.

– Так тато, давай вже без ось цього “в разі чого”.

– Не галасуй, Наталко. Просто ти сама знаєш, як ми заробляли для тебе це житло, і я не хочу, щоб за своєю наївністю ти втратила квартиру. Ось живете ви в ній, і живіть далі. Тобі яка різниця, на кого вона оформлена?

– Мені взагалі ніякої. Її ж ви з мамою купували, тож тут навіть не обговорюється. Тільки даремно ти боїшся, я не збираюся нікого робити власником, тату.

– Це зрозуміло, Наталя. Так от, поки ви живете так, як є, а далі подивимося, що твоя свекруха ще вигадає. Тільки про те, що ми вирішили, ти їй не говори поки, гаразд? Нехай гадає, що квартира вже твоя.

Так і вирішили. Чи тільки про квартиру переживання, коли весілля на носі? У нареченої з нареченим, та й у батьків, стільки справ та турбот, що й передихнути ніколи.

Ольга Федорівна ще пару разів заїкалася, що не правильно це, а потім, коли Наталка сказала, що квартира вже її, жінка швиденько заспокоїлася, і навіть розмов на цю тему не заводила.

Відгуляли весілля і стали жити молоді. Трохи пожили, а тут свекруха знову зі своїми розмовами:

– Добре, що житло у вас своє є, та тільки що це – однокімнатна? А як діти підуть? Розширюватися вам треба, діти.

– Поки дітей немає, поки працюєте обидва, продавайте ви цю будку, та беріть нормальну квартиру, хоча б двокімнатну. У нас недалеко продають хорошу квартиру, і ціна відповідна.

Так воно наче так, а тільки зарплати у молодих – кіт наплакав. На життя-буття ледве вистачає, яка вже тут іпотека?

Та тільки Ольга Федорівна вже все придумала:

– Наташі батьки трохи допоможуть, я трохи дам, і цю продасте – викрутимося якось, зате своя у вас квартира буде, власна, обидва господарі будете.

І ось начебто грамотно міркувала жінка, хороший хід, а коли запитали у неї, скільки вона додати може, відразу стало зрозуміло, що вона в цій справі не помічник.

– Тисяч п’ятдесят – на більше не розраховуйте!

– Ну раз ви п’ятдесят дасте, тоді й ми п’ятдесят – щоб порівну, – усміхнувся Олег.

– Що ми купимо на ці гроші? Будку собачу? – Скривилася сваха.

– Дах над головою у молодих є, причому не найгірший. А далі, хай самі думають. Захочуть іншу купувати – нехай купують іншу, а Наталчину квартиру нехай здають, і гроші ці на погашення іпотеки підуть. Продати все можна, а ти спробуй, купи в наш час.

Знов образилася Ольга Федорівна. Вона такий варіант пропонувала!

Може й ще щось придумала б жінка, може б так і ходила та ображалася, та тільки Сергій таку прочуханку матері влаштував:

– Заспокойся ти вже, нарешті, мамо! Ти нас сама до розлучення женеш, сил уже немає слухати твої голосіння!

А невдовзі повідомили молоді, що вирішили переїхати. Сергію у столиці роботу гарну запропонували:

– Безглуздо відмовлятися. Та й там не такі копійки отримуватиму. А квартира – що їй стане? Квартирантів пустимо, хай живуть. На комуналку вистачить, і ще трохи залишатиметься.

Виїхали Сергій з Наталкою, у Києві живуть. Все їх влаштовує, все їм подобається, і обидва однаково на пташиних правах – обидва в орендованій квартирі.

Може колись і куплять своє власне житло, де обидва господарі будуть, а може й у своє містечко повернуться, хто їх знає? Життя велике, всяке може статися.

А батьки – та що батьки? Одні заробили, їхнє право переживати та боятися. А друга – від хитрощів своїх не знає, куди подітися.

Ходить містом, та сватів судить – мовляв, жадібні, дочка рідна від їх жадібності втекла, бо квартиру пошкодували!

КІНЕЦЬ.