– Віко, ти знову зварила суп не за моїм рецептом, так? – промовила свекруха Тамара Михайлівна, заходячи на кухню. – Олегу таке не подобається. Я ж усе життя готую, послухала б мене – мені видніше.

Я мовчки продовжувала нарізати петрушку, хоча всередині мене все кипіло. Здається, будь-яка моя дія викликала в неї коментарі. Втім, почну спочатку.

Ми з Олегом познайомилися в університеті. Він був зразковим хлопцем – ввічливим, розумним і таким, що завжди тримав своє слово. Коли ми одружилися, то планували жити окремо, але після кількох місяців оренди квартиру довелося залишити через фінансові труднощі.

Олег запропонував переїхати до його батьків – Тамари Михайлівни та Михайла Григоровича. Вони жили у великому будинку, і це здавалося ідеальним варіантом.

– Зараз складно, але ти побачиш, усе буде добре, – запевнив мене чоловік. – Мама і тато тебе приймуть, як рідну.

На початку так і було. Свекруха зустріла мене з обіймами, показала, де що лежить, і запропонувала допомогу з облаштуванням кімнати. Але коли ми почали жити разом, її поведінка різко змінилася.

Першим тривожним дзвіночком стала історія з ремонтом. Я запропонувала пофарбувати нашу кімнату у світло-блакитний колір, а свекруха наполягала на шпалерах з квітковим орнаментом. Ми з Олегом вирішили зробити так, як хотіли. Однак, коли я повернулася з роботи, мене зустріла оновлена кімната – з квітковими шпалерами.

– Ми з батьком вирішили вам допомогти. Ви ж працюєте цілий день, а ми – вдома. Тепер у вас красиво, – сказала Тамара Михайлівна, усміхаючись.

– Мамо, але ж ми домовлялися інакше, – обережно зауважив Олег.

– Та ну, це ж дрібниці! – махнула вона рукою. – У вас часу на ремонт все одно не було б.

Я промовчала, але всередині все перевернулося. Це був лише початок.

Через кілька місяців я зрозуміла, що чекаю дитину, і напруга тільки зросла. Тамара Михайлівна намагалася контролювати все: моє харчування, одяг, навіть як я сиджу. Коли народився наш син Максимко, свекруха ще більше стала втручатися в наше життя.

– Шапку йому вдягла? – питала вона щоразу, коли ми виходили на вулицю. – А шкарпетки? Бачу, що босі ноги!

Я вирішила не звертати уваги на її поради, але це дратувало ще більше.

Якось я повернулася додому раніше і застала, як Тамара Михайлівна годує Максимка шоколадкою.

– Він же ще немає й року! – вигукнула я.

– Ну і що? – відповіла свекруха.

– Хоч раз в житті нічого страшного не станеться. А ти надто строго його виховуєш. Не можеш усе контролювати.

Ситуація досягла критичної точки, коли я одного разу почула, як Тамара Михайлівна каже Максимкові:

– От мама не дозволяє, а бабуся завжди дасть щось смачненьке. Бо бабуся тебе любить, а мама, мабуть, ні…

Ці слова стали останньою краплею. Я взяла сина, пішла до Олега і поставила його перед вибором.

– Я не буду більше так жити, – сказала я.

– Або ми знімаємо квартиру і живемо окремо, або я йду з Максимком.

Олег не одразу, але підтримав мене. Наступного дня ми зібрали речі й переїхали в орендовану квартиру.

Минуло кілька місяців. Ми нарешті почали жити спокійно. Стосунки з Олегом покращилися, а я відчула, що можу розслабитися. Відвідини свекрухи тепер стали приємними.

Вона, здається, усвідомила, що перейшла межу, і змінила свою поведінку. Тепер вона з радістю бавиться з Максимком, але більше не втручається в наше життя.

Інколи я думаю: чи варто було раніше так гостро реагувати? Чи, можливо, я могла бути терплячішою? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело