Галина Іванівна ніяк не очікувала, що свати будуть так неналежно поводитися. Вона розчарована, і в її голові назріває підступний план.

Пів року тому Денис привів Женю в будинок своїх батьків, щоб познайомитись. Про те, що дівчина в цікавому положенні, батьки, Галина Іванівна та Петро Сергійович, дізналися не одразу.

Тільки через місяць син повідомив їх, що скоро вони стануть дідусем і бабусею.

– І що ти збираєшся робити? – прямо спитала Галина Іванівна.

Денис спочатку розгубився: не чекав від матері такої реакції.

– Мамо, ти що, не рада? Ти ж завжди казала, що мрієш про онуків.

– Я мрію, а ти? Чи ти готовий стати батьком?

– Так вийшло, – зніяковів Денис.

– Сподіваюся, сину, ти порядна людина й одружишся з Женькою. Вибач, але я не готова змінювати свої старомодні погляди. Здається, так ти їх називаєш?

– Ми думали просто з’їхатись…

– А дитина?

– Що дитина? – не зрозумів Денис.

– Вона має з’явитися у повноцінній родині, – слова Галини Іванівни прозвучали дуже категорично.

– Я зрозумів. Завтра ж зроблю їй пропозицію.

– Ось і правильно. А ще організуй нашу зустріч із батьками Жені.

– Навіщо?

– Як навіщо? Потрібно ж поговорити про весілля. І взагалі: цікаво, що вони про все це думають. Чи вони не знають?

– Я не знаю, мамо.

– Так з’ясуй! Коротше: ми з татом чекаємо…

За тиждень майбутні свати зустрілися.

Батьки Жені, як з’ясувалося, дуже зраділи, що дочка при надії, що вона виходить заміж, і ще сказали, що Денис їм дуже подобається.

Галині Іванівні було, звичайно, дуже приємно, але вона, яка звикла розв’язувати проблеми чітко і послідовно, відразу висловила свою думку:

– Нам Женя також дуже подобається. А те, що в нас скоро буде онук чи внучка – тим паче. Однак, треба подумати про те, як пройде весілля, і де потім молоді житимуть.

– А чи потрібне їм велике весілля? – Запитала мати Жені, Ольга Вікторівна, – може, запитаємо їх думку?

Денис і Женя відразу заговорили про те, що весілля їм не потрібне, що вони хочуть розписатися тихенько, тільки зі свідками.

І що, якщо батьки дуже хочуть витратитися на урочистість, то нехай краще віддадуть гроші їм: скоро вони будуть дуже потрібні на оренду квартири, та на дитину.

І ось тут Галина Іванівна, як вона вважала, зробила велику дурницю.

– Що ж, сказала вона, – не хочете весілля – нехай буде по вашому: турбот і витрат менше. А щодо квартири… У нас є ще одна, двокімнатна. Ти ж знаєш, Денисе.

– Ми її здаємо – це велика частина нашого бюджету. Отож, молоді можуть жити там. Якщо захочуть, звісно.

– До себе не запрошуємо, бо нас троє у двокімнатній: молодій мамі з дитиною там буде не зручно, а твоєму брату, Денисе, треба готуватися до вступу. Він у нас випускник, – пояснила вона батькам Жені.

– Окрема квартира – це чудово! – зраділа Ольга Вікторівна, – ще й своя!

– Ну, не зовсім своя, – посміхнулася Галина Іванівна, – зате платити у рази менше. Думаю, молоді цілком впораються. Ну, а в іншому – ми їм допоможемо. Так? – Звернулася вона до майбутніх сватів.

Ті до ладу свою позицію не висловили, про свої можливості промовчали, і лише для того, щоб щось відповісти, мати Жені видавила із себе з кривою посмішкою:

– Звісно, ​​допоможемо.

Галина Іванівна це помітила, але подумала, що їй здалося. Проте, дуже скоро вона зрозуміла, що свати її обдурили.

Молодята заселилися у квартиру. І буквально через місяць почалося: вони хочуть зробити косметичний ремонт на кухні, то замінити кран у ванній, то збираються килими замінити на циновки. Мовляв, вони менше пилу збирають, так буде краще для дитини.

Все добре, правильно, але грошей на ці необхідні витрати у молодих не було. Ось вони й понадилися просити їх у батьків Дениса.

Галина Іванівна та Петро Сергійович розуміли: грошей назад ніхто не поверне. Нема з чого просто. Вони молоді, обом по двадцять п’ять. Які у них зарплати?

І те, що до тата з мамою звертаються – також зрозуміло. До кого ще? Не в борги ж залазити? А так: і проблему вирішено, і віддавати борг не потрібно.

І батьки, вносячи деякі корективи до задумів молодої сім’ї, допомагали, чим могли. Проте, коли Денис попросив грошей на якесь обстеження для Жені, Галина Іванівна обурилася:

– Сину, я не розумію – у неї що, батьків немає? Чому всі ваші фінансові труднощі вирішуємо лише ми з батьком? Ти ж знаєш, що грошей у нас стало набагато менше, оскільки ми більше не здаємо квартиру.

– Нам треба на щось жити. Двох зарплат вистачає не на все. А у твого брата два репетитори. Це теж витрати, й чималі.

– Ми живемо дуже скромно. Економимо. Тож питання обстеження вам доведеться вирішувати не з нами. Нехай Женя попросить у мами.

– Та вона не дасть ні копійки! – з відчаєм у голосі вигукнув Денис.

– Чому?

– Та не знаю я! Женька вже не раз зверталася до них, але вони кажуть, що грошей немає. Зовсім не допомагають.

– Гаразд, я сама свасі подзвоню. Ми, наскільки я пам’ятаю, домовлялися, що спочатку вас підтримуватимемо.

І Галина Іванівна зателефонувала тещі Дениса. Після взаємних привітань перейшла до головного:

– Діти скаржаться, що ви грошима їм зовсім не допомагаєте. Це правда?

– Хто саме скаржиться? – спокійно запитала Ольга Вікторівна, – напевно, ваш син?

– Ми ж домовлялися, що їм допомагатимемо, – пропустивши запитання, нагадала Галина Іванівна.

– Хіба? Це ви відразу запропонували їм варіант із квартирою. Ми нічого не обіцяли, бо зайвих грошей у нас немає, – Ольга Вікторівна говорила спокійно, впевнено, – зате у нас є молодша дочка, яку теж треба підіймати.

– До чого тут ваша дочка? – розлютилася Галина Іванівна, – у нас теж є ще один син. Як це стосується сім’ї старших дітей?

– Женя чекає на малюка, їй потрібне хороше харчування, вітаміни, ось зараз на обстеження гроші потрібні. Чому все це тільки ми маємо оплачувати?

– Ви й не повинні.

– Але діти, поки що, мало заробляють. А ціни… Ви самі знаєте які! А потім – декрет, дитина… Я не уявляю, як вони житимуть!

– Взагалі-то, це їхня проблема, – у голосі свахи почулися металеві нотки, – самі створили сім’ю, самі хай і викручуються.

– Зрештою, ваш син просто зобов’язаний забезпечувати дружину та майбутню дитину. А якщо він не може – допомагайте. Все просто насправді.

– Просто?

– Звичайно.

– Так Денис одружився тільки тому, що Женя в положенні. До цього, ні про яке одруження і не йшлося. Це я його вмовила. Сказала, що, якщо він порядна людина, то має одружитися.

– Ах, ось як, – навіть телефоном Галина Іванівна зрозуміла, що мати Жені зневажливо посміхнулася, – тоді тим більше: одружили «малюків» – няньчить. А нас – звільніть.

– То ви категорично відмовляєтесь допомагати дітям?

– Категорично.

– Я зрозуміла.

І Галина Іванівна кинула слухавку, не промовивши ні слова на прощання. Усидіти на місці вона не змогла: почала метатися по хаті з кута в куток, намагаючись заспокоїтись.

– Оце так! – Гарячково думала обурена Галина Іванівна, – допомагати вона не буде! Але ж обіцяла! Я точно пам’ятаю!

– Брехня! Денис мій їй, бачте, не подобається! А мені, можна подумати, її Женя – ну просто світло у віконці! Ми, виявляється, утримувати її повинні!

– Наче я про утримання говорила. Я їй про допомогу говорила, а це – не те саме. Спихнули доньку на нас, і радіють! Бувають же такі люди? Ну нічого, я радості їм зменшу! Нікому не дозволю себе зневажати!

Довго думала Галина Іванівна, як сватів провчити, й вигадала наступну комбінацію…

Вона скаже Денису, що вони з татом більше не можуть його підтримувати. Потім запропонує синові повернутись додому, щоб кілька місяців можна було здавати квартиру, бо необхідно поповнити бюджет.

Ну, а Женя… У них у маленькій квартирі їй буде не зручно. Нехай вона поживе у батьків. Зовсім недовго.

Переконати Дениса у всьому цьому для Галини Іванівни буде не важко. Він неодмінно послухається. Вона й Жені знайде, що сказати, щоб жінка в такому стані не переживала…

Хто знає? – розмірковує Галина Іванівна вже не перший день, – раптом батьки Жені щось зрозуміють, чи змінять своє ставлення до молодої родини, та до Дениса, зокрема?

Добре, якщо так. А що, як не зрозуміють? Що ж тоді робити? Не розводити ж дітей насправді? А онук? Як потім йому в очі дивитися?

Словом, сумніви мучать бідну жінку, як правильно вчинити. Можливо у когось була подібна ситуація? Як краще вчинити, дайте слушну пораду. Допоможіть ухвалити рішення!

КІНЕЦЬ.