– Оксано, ну хто так їсть? – звернулася я до невістки, коли вона нахилила тарілку не до себе, а від себе, просто в мою сторону. Я сиділа навпроти і не могла не звернути на це увагу.

– Валентино Андріївно, ви мене вже дратуєте зі своїми зауваженнями, – відповіла вона, не піднімаючи очей. – Як я хочу, так і їстиму.

– Але ж їсти треба правильно. Всі люди нахиляють тарілку до себе, а ти – ніби навпаки всьому світу.

– Правильно – це так, як зручно мені, – твердо сказала вона.

– Зрештою, що за різниця? Ви постійно чіпляєтеся до мене через дрібниці.

Я аж остовпіла. Оксана почала перераховувати всі мої, як вона каже, причіпки. Вона згадала, як я порадила їй готувати для онучки щось цікавіше, бо Злата зовсім нічого не їсть з м’яса.

Як говорила, що дитина має їсти м’ясо, бо інакше де в неї будуть сили? Як звертала увагу, що вона часто сидить у телефоні, коли мала грається сама. І ось тепер ще й ця тарілка.

– Я завжди намагаюся для вас краще, – кажу їй, ледь не плачучи.

– А ти все сприймаєш, ніби я ворог.

– Для мене краще – це щоб ви дали мені спокій, – кинула Оксана, одягаючи пальто. – Сказати чоловіку, що я не можу жити з його мамою в одній квартирі?

– Оксано! – я спробувала її зупинити, але вона вийшла з квартири, голосно грюкнувши дверима.

Я залишилася сидіти за столом і вже не бачила перед собою залишків борщу. Усе всередині кипіло. А тут ще й син повернувся. Я сподівалася на підтримку, але марно.

– Мамо, ти ж знаєш Оксану, – сказав він, роздягнувшись.

– Вона не любить, коли до неї чіпляються. Можна було й промовчати.

– Як це промовчати? – обурилася я. – Вона нахиляє тарілку, як їй заманеться, дитину не виховує, борщу не їсть, м’яса дитині не дає. Як тут мовчати?

– Мамо, це її справа. І наша теж, бо це наш дім і наше життя. Ти тут гість, тому, будь ласка, просто прийми це

Від його слів я ледь не задихнулася. Гість? Я, яка більше року допомагає їм з онукою, готую, прибираю, підтримую порядок у квартирі? Гість?

Наступного дня Оксана повернулася, але відтоді зі мною майже не говорить. Злата дивиться на мене, ніби я чужа, і навіть син якось віддалився. Я відчуваю, що стала зайвою у власній родині, і це неприємно.

Однак я досі думаю: чи справді я зробила щось не так? Хіба нагадування про правильний спосіб нахиляти тарілку – це причина для такого конфлікту?

Може, я дійсно переборщую зі своїми порадами? А як ви вважаєте? Чи варто звертати увагу на такі речі, якщо хочеш, щоб у родині було добре? І найголовніше: в яку сторону ви нахиляєте тарілку, коли їсте борщ чи суп?

Джерело