Я похапцем повертала з Італії додому. До останнього не вірила, що зять на таке здатен. Коли я відчинила ворота, то зустрілась поглядом з Любомиром, який не просто ґаздував в будинку, який я роками зводила, горбатившись в Італії, а й привів іншу жінку, яка нахабно одягла фартушок, який для мене свого часу вишивала дочка.

Ліля ж в той час і справді з дітьми жила в квартирі, надіючись, що Любчик одумається і поверне її назад. Хоч дочка і була проти, я таке навела там “свої порядки”

– Анастасіє, ти сидиш? – голос моєї давньої подруги Галини лунав так стривожено, що я одразу відклала телефон вбік і сіла на ліжко, щоб краще чути.

– Сиджу, кажи вже, що сталося?

– Любчик… твій зять… він привів у твій дім іншу жінку.

– Що? Як це – іншу? – у мене потемніло в очах, а вуха почали дзвеніти.

– Так, іншу. Ліля з дітьми в твоїй квартирі в місті. А він з цією молодицею господарюють у твоєму будинку.

Я не могла повірити. Мій дім, моя хата-лялечка, яку я з любов’ю будувала й доглядала всі ці роки! Я одразу згадала, як після майже 20 років на заробітках в Італії я кожну копійку вкладала у цей дім, щоб моїй дочці було затишно, щоб у її дітей було найкраще. А тепер це все в руках чужої жінки?

– Галино, ти впевнена?

– Впевнена. Весь район вже про це говорить.

Я поклала слухавку, відчуваючи, як в середині зростає хвиля гніву.

Коли я поїхала на заробітки, моїй Лілі було всього вісім років. Я довірила її своїм батькам, знаючи, що вони зможуть дати їй любов і підтримку, поки я працюватиму для нашого майбутнього.

У чужій країні я бачила різне: працювала в домах, доглядала стареньких, прибирала. Але кожного разу, відкладаючи гроші, я уявляла, як ми з Лілею житимемо у великому, затишному будинку.

З роками моя мрія ставала реальністю. Ми зробили ремонт, добудували другий поверх, постелили бруківку. Ліля насадила квітники, які влітку перетворювали подвір’я на казковий сад. А коли Ліля привела до дому Любчика, я раділа, що моя дочка знайшла своє щастя.

Любчик одразу взявся допомагати. Він будував, облаштовував, і я думала: ось він, справжній чоловік для моєї дитини. Але тепер я розуміла, що помилялася.

Два роки тому, коли я приїхала на Великдень, Любчик сказав:

– Анастасіє Петрівно, може, ви б собі квартиру в місті купили? Нам тут трохи тісно…

Я тоді навіть не образилася. Подумала: і справді, молодим краще жити окремо. Та й мені буде зручно мати своє місце, коли повернуся з Італії. Я продала частину землі, додала свої заощадження й купила затишну двокімнатну квартиру. Але повертатися ще не планувала – гроші завжди потрібні.

А тепер виявляється, що моя Ліля з дітьми живе у тій квартирі, а чужа жінка – у моєму домі.

Я приїхала додому перед Різдвом. Любчик навіть не намагався уникати мене. Стояв на порозі, обпершись на дверну раму, і спокійно спостерігав, як я підходжу.

– Що ти тут робиш? – запитала я, ледь стримуючи себе.

– Живу.

– Живеш? У чиїй хаті?

– У нашій.

– Ні, Любчику, не нашій, а моїй. Цей дім куплений і облаштований за мої гроші.

– Але я все робив.

– Так, ти робив. Але на мої гроші.

Я не могла повірити, що людина, яку я колись вважала частиною своєї родини, так легко може мене зрадити.

– Анастасіє Петрівно, – втрутилася жінка, яка стояла поруч із ним, – ви ж тут не живете. А ми з Любчиком плануємо своє життя.

– Плануєте? У моєму домі? Забирайте свої плани й вимітайтеся звідси!

Любчик лише посміхнувся й кинув:

– Розбирайтеся з Лілею.

Ліля сиділа на кухні в квартирі, яку я купила для себе. Її очі були почервонілі від сліз.

– Мамо, не треба. Я сама розберуся.

– Як ти розберешся? Він уже привів іншу жінку в твій дім!

– Він просто заплутався.

– Заплутався? Лілю, він вигнав тебе з дітьми й господарює там із чужою!

– Мамо, якщо ти почнеш щось робити, він розізлиться й ніколи не повернеться.

Мені хотілося кричати. Я бачила, як моя дочка тримається за примарну надію, тоді як її чоловік вже живе новим життям.

– Мамо, не треба. Я ще надіюся, що все буде добре.

– А я не надіюся. Я буду діяти.

Чи правильно я зробила, що вирішила втрутитися? Можливо, варто було залишити все, як є, і дати Лілі можливість самій вирішити свою долю? Але це мій дім, моє життя, і я не можу дозволити, щоб хтось просто так забрав те, на що я поклала свої роки.

Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто боротися, коли це може розірвати стосунки з рідними? Чекаю на ваші думки.

Джерело