– Зорянко, ну як же не їхати? Я ж твоя мама, і весілля – це ж раз у житті, – пояснюю я доньці і ледь не плачу, бо вона не хотіла, щоб я приїжджала на її весілля.

– Мамо, зараз холодно, і дорога далека, 600 кілометрів, ніч в поїзді. Та й ми не будемо мати місця, щоб ти у нас заночувала, а готель – це надто дорого, – наводила мені переконливі аргументи дочка.

– Донечко, ну що ти таке кажеш? Як весілля без рідної мами? Інша справа, якби ти сирота була, але ж у тебе є я, – намагалася я переконати дочку.

– Але ж весілля як такого не буде, ми просто розпишемося, і все, а коли настануть кращі часи, тоді і весілля відгуляємо, і ти зможеш приїхати, – каже Зоряна.

Мені 62 роки, я вже на пенсії. Свою єдину дочку Зоряну я народила в 32 роки, у нас з чоловіком довго не було дітей, а коли ми вже втратили надію, то на світ з’явилася наша така довгоочікувана донечка.

На жаль, чоловік не довго радів батьківському щастю, бо коли Зоряна мала йти в перший клас, мого чоловіка не стало. Відтоді я ростила доньку сама, і часом мені було ой як не легко.

Та не зважаючи ні на що, дочка моя отримала хорошу освіту, вчилася вона в столичному університеті, що дало їй гарний старт в житті. Зоряна далі там і залишилася, спочатку знайшла роботу, а тепер і чоловіка.

Я вже, якщо чесно, почала хвилюватися, що дочка сама досі, адже їй уже 30 років, мені уже внуків хотілося. Та дочка мене постійно заспокоювала, що у неї все під контролем, просто вона ще не знайшла того єдиного.

А восени Зоряна мене дуже утішила, повідомила, що у неї є серйозні стосунки, і вони з нареченим планують побратися.

Звичайно, що я неабияк зраділа такій новині, адже йдеться про щастя моєї єдиної дитини.

– Мамо, а у тебе гроші є? – запитала мене раптом Зоряна.

– Звідки, донечко, у мене гроші? Мені моєї пенсії ледь на життя вистачає, – кажу.

– Це не серйозно, мамо. Розумієш, батьки Віталія – дуже заможні люди, вони йому квартиру подарували, коли почули, що він одружитися збирається. Тоді продай своє радянське золото, воно тобі не так вже і потрібне, просто пилиться в шкатулці, – зробила ділову пропозицію Зоряна.

Я б, звичайно, з чистою душею рада була б допомогти своїй дитині, але у мене і справді немає грошей. Є золото, кілька прикрас, які мені чоловік купив ще колись давно, на початку нашого сімейного життя. Вироби красиві і доволі масивні, але як каже дочка, уже давно не модні. Та продати я їх не можу, бо вони дорогі мені як пам’ять.

Коли я відмовилася здавати свої золоті прикраси, дочка на мене через це неабияк образилась. Вона вважає, що я їй нічого не дала ні тоді, ні тепер.

– Ну як же нічого, Зоряно? Квартира моя з часом тобі дістанеться. Та й, зрештою, ці золоті прикраси я теж з собою на той світ не заберу, вони тобі дістануться. Але зрозумій, вони мені дорогі як пам’ять, це все, що в мене від твого батька залишилося, – спробувала я пояснити дочці ситуацію, та вона і слухати нічого не хоче.

Золото я таки не продала, але гроші на весілля маю, я позичила у своєї двоюрідної сестри, яка їздить на заробітки і гроші має, 20 тисяч гривень. Ми домовилися, що я віддаватиму їй борг поступово, за два роки. Так що я маю з чим на весілля їхати, аледочці я про це не сказала.

Вона ж мене відговорює від поїздки, бо соромиться мене перед майбутніми багатими сватами. Каже, що вони лише розпишуться, але я знаю, що святкування буде, а мені так хочеться побачити свою дитину у білій сукні.

Не знаю, що мені тепер робити. Може мені не слухати дочку, брати гроші і їхати? Чи просто передати їй гроші? Прикро мені, бо мене, рідну маму, дитина на своєму весіллі бачити не хоче.

А як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело