— Доглядальницю найняли, але сама розумієш, за доглядальницею теж потрібен нагляд, контролювати треба, – каже Зоя Олексіївна подрузі. – Ось і бігаю від своїх турбот до брата.

— Як він? Не краще? Що лікарі кажуть?

— Чесно кажучи, не краще. Я намагаюся його підбадьорити, але… дуже вже він упав духом. І хвороба, і зрада… Таке пережити важко. Лікарі? Прогнози в нас дуже несприятливі. Сама розумієш. Але будемо якось намагатися жити, що тепер залишається, – зітхає Зоя Олексіївна.

Жінка йде у своїх справах, а подрузі залишається тільки співчувати, та головою хитати: треба ж, як буває. Втім, вона вважає, що у випадку брата Зої все ще не так сумно. Але ж краще хворіти, маючи гроші. Ось зараз продали деякі активи, доглядальницю найняли, багато засобів для догляду придбали, додому платна масажистка приїжджає.

А не було б грошей? І що? Тоді Зоя ще й змушена була не просто контролювати, а й весь догляд на себе повісити. Дітей рідних у Федора немає, а дружина… кинула його дружина. Кому потрібен старий і хворий чоловік, який більше вже не зможе заробляти, тільки витрачати?

Зої Олексіївні 66 років, у неї дорослі діти, онуків троє. Чоловік теж не найздоровіша людина на світі. Одна з онучок носить дитину, 20 років їй, тож скоро буде ще й правнук. Але й брата не кинеш.

— Федір молодший за мене на 5 років, – каже жінка. – І донедавна він був мені опорою. Та що там мені, усій нашій родині. І чоловіка на роботу влаштовував, і дітей. Мені є за що братові дякувати. А тепер ще й знову я і мої діти у спадкоємцях значимося. Якщо, звісно, залишиться, що успадковувати.

Федір Олексійович у своєму житті був одружений двічі. Перший шлюб уклав у 20 років, жінка була старша на 9 років, прожили з нею майже 30 років, але дітей вона не змогла йому подарувати. Трохи більше 10-ти років тому її не стало.

Федір саме з першою дружиною «пішов у ріст», закінчив перший виш, потім здобув другу вищу освіту, став робити кар’єру, вибився в керівники, з нею ж починав бізнес. Так, в останні роки жили вони вже більше як партнери по бізнесу – пристрасть вщухла, та й хворіла дружина в останні роки.

Чоловік її не кинув, доглядав, боротися намагався, по найкращих лікарях возив, словом, обов’язок свій виконав до кінця, хоча, звісно, жінки на стороні в нього траплялися. Але ж і дружина боролася з онко років 15, по лікарнях усе, його теж можна зрозуміти. Принаймні, Зоя Олексіївна так вважає.

— Ця Настя і з’явилася в брата десь за рік до того, як він першу дружину поховав, – згадує Зоя Олексіївна. – Він, звісно, таємницю зберігав, щоб не травмувати покійну. Але, як я зрозуміла, з Настею стосунки в нього були серйозні. А тут, через півроку після відходу дружини він і перевіз до себе свою другу сім’ю.

Сім’ю – тому що у Насті, якій було ледь-ледь 25 років, були двоє дітей від першого шлюбу. Доньці було 6 років, синові 3 роки. Батько дітей жив і процвітав, але процвітав і жив далеко – за кордоном, та допомагати своїм дітям не мав бажання.

— А Федір дуже тепло до них ставився, як до рідних, – каже Зоя Олексіївна. – Ну я, звісно, побурчала на нього, мовляв, біс у ребро, знайшов би собі жінку середнього віку, а тут така різниця! Але що я могла? Не заборониш. Та й не виглядав він старим, підтягнутий, молодецький, спортивний.

Для своєї нової сім’ї Федір Олексійович робив усе: одягнув Настю як ляльку, вона на роботу не вийшла, вела приємне життя господині величезної квартири, займалася шопінгом, собою, проводила час із подружками. Для дружини (вони офіційно розписалися), була найнята помічниця по господарству, дітей допомагала ростити няня.

— Брат мав право, звісно, та ще й можливості мав. Він і дітей Насті б усиновив, але не міг – рідний татусь у них був. А так, була нормальна сім’я, хоч і без рідних дітей, та з великою різницею у віці чоловіка і дружини. Я за Федю раділа, у нього як друге дихання відкрилося.

До Насті Зоя Олексіївна в ті роки теж претензій не мала: жінка гарно й чемно спілкувалася з родичами чоловіка, дбала про нього самого, увесь час щебетала щось, ніжно до плеча чоловіка припадала, подарунки його сестрі й племінникам вибирала, про всі дні народження пам’ятала.

Ідилія почала тьмяніти три роки тому, коли несподівано у Федора Олексійовича виявили практично те саме захворювання, яке звело в небуття його першу дружину. Але надії тоді були, стадія була не остання, зробили операцію, пройшов терапію, увійшов у ремісію.

Щоправда, працювати вже повноцінно не зміг. Частку в бізнесі продав партнерам, якісь гроші вклав у своє лікування, щось відклав, купив нерухомість, здав через агентство. Жити начебто й можна, але вже без колишнього шику. Тим паче, що через рік із невеликим хвороба проявилася знову.

— Тоді і накопичення пішли, і одну з квартир було продано, і помічниця перестала щодня приходити, – хитає головою Зоя Олексіївна. – Та й навіщо помічниця, якщо вдома Настя весь день, а діти вже дуже навіть підросли, час звільнився.

Настя була, як і раніше, ввічливою з усіма родичами, щоправда, якось стримала запал щодо чоловіка. Не поспішала за першим покликом до нього в кімнату, робила вигляд, що чимось зайнята, намагалася з дому зникати частіше. Словом, літній і нездоровий чоловік став тягарем.

8 місяців тому у Федора Олексійовича стався інсульт, поки чоловік був у стаціонарі, дружина з’їхала в подаровану їй на зорі шлюбу чоловіком двокімнатну квартиру, забрала частину речей, змінила телефони собі і дітям.

— Викреслила його з життя. Розсудила, напевно, що прожити він може ще роки, що всі його активи можуть піти на лікування, а їй дістанеться тільки догляд за ним, хворим і немічним.

Але ж заповіт у брата було написано на її дітей! Загалом приїхав брат додому ніякий від хвороби і зради. Ну нічого, через адвоката оформив розлучення, заповіт переписав, сподіваюся, ще побореться. Хоча з гарною дружиною було б набагато легше йому, – зітхає Зоя Олексіївна. – Сестра і племінники його не забувають, уже добре.

На самому початку, коли Настя тільки пішла, Зоя Олексіївна намагалася з нею поговорити, мовляв, як же так можна? Людина бореться за життя, він тобі дітей практично виростив, ти безбідно більше 10-ти років жила, а тепер і дітей своїх до нього не пускаєш? Вони ж його батьком називали.

— Тато в них зовсім інший, – відповіла Настя.

– Мені немає ще й сорока, я хочу жити, а не доживати поруч із чоловіком-руїною. Так, я за багато що можу бути Федору вдячною. Але… у нас була чесна угода: я йому свою молодість і красу, він мені – матеріальне забезпечення і турботу про моїх дітей.

Я все робила зі свого боку, була йому вірна, добре ставилася і до нього, і до вас. А ось його частина контракту перестала виконуватися, якщо вже висловлюватися діловою мовою. Він у цьому не винен, але тут як і в бізнесі: винен чи ні, а факт є. А мені жити хочеться, тим паче, що є й варіанти, як влаштувати своє життя.

— Ось так, – сумує Зоя Олексіївна.

– Виявляється, у них був просто бізнес. Федору говорити не стала. Бізнес був з боку Насті, а він страждає. Зате Настя мені сказала, що я радіти маю: все тепер після брата – моє, якщо залишиться щось, звісно. Ну і як її назвати після всього? Розважлива гадина і ніяк інакше.

КІНЕЦЬ.