Розвалився один осередок суспільства. Їхнє прізвище було Котелевець. Жили нормально колись. Дитина десяти років є, Ігнатом кликати. І дім їхній був повною чашею.

І жити б Котелевці далі душа в душу, але батько цього сімейства, Микола, зустрів своє перше кохання.

Бувають такі ситуації у житті. Адже забув цю шкільну любов, вже й пилом вона вкрилася, і мохом поросла. Але раз – і зустріч фатальна. У магазині чи поліклініці. І ніби не було законного осередку жодного. Знову шкільна любов палає та іскриться. У Миколи все саме так і сталося.

І вирішив заново закоханий Котелевець із дружиною розлучитися. Він чесний був чоловік. І не міг вести подвійну гру.

— Зустрів, – повідомив зрадник, – я своє перше кохання Саленко Валю. Валя має гарний вигляд, і регоче – як і раніше прямо. І чогось сталося зі мною. Відчув я заново до неї величезний потяг. Тягне так, ніби вона магніт, а я залізо. Брехати нікому не бажаю. Іду до Валі Саленчіхи (так в селищі її кликали).

Вам з Ігнатом залишаю квартиру та все нажите майно. Усвідомлюю, що моя вина в тому, що розпалася наша дружної сім’ї повна. І тому не можу ділити майна, соромно якось. Тільки зубну щітку заберу. Валя також невільна. Теж розлучатися побігла. Вибач і бувай.

Марійка, звісно, ​​у сльози. Ридає, Саленко Валю останніми словами називає, Миколу рушником кухонним бʼє. Така ось реакція сталася з нею. Все ж таки п’ятнадцять років вони одружені, дитина росте. А тут – Валя Саленчіха . І ніби не було п’ятнадцяти щасливих літ. Будь-хто за рушник би узявся.

А далі все спокійніше стало. Вирішили всі питання по розлученню. Микола на орендоване житло з’їхав. Марія з дитиною живуть. Коля сина дуже любить. Що суботи гуляє з ним, на аліменти не скупиться, всякі подарунки йому мішками тягне, на канікули в місця цікаві возить. І дзвонить йому щодня, уроки телефоном перевіряє.

А Марія, як дружина покинута, все одно страждає. Плаче крадькома. Прикро це, коли тебе на Саленчіху проміняли без довгих роздумів. Але й радіє у глибині душі, звісно, ​​що син із батьком рідним так тепло спілкується. І не перешкоджає спілкуванню зовсім.

А одного разу Ігнат із суботньої прогулянки з’явився. У руках морозиво.

— Ох, мамо, – каже син, – а нині ми не тільки з батьком гуляли. Але й із тіткою Валею. Гарна така жінка. Батька любить, обіймає весь час. Мені купила морозиво. Про школу згадують, за руки тримаються. Дивитись на них приємно до жаху. Хочеш, разом помилуємося?

Марія висякалась у фартух . Боляче такі слова слухати було б будь-якій жінці.

— Помилуємося, – каже зловісно, ​​- і ще як. А що ж, переїхала Валя до батька?

— Переїхала, – Ігнатій посміхається простодушно, – серветок усюди накидала і фікус привезла. У вихідні у татка ночує. У будні не може вона у нього жити – працює у місті сусідньому. Не наїздишся, говорить.

— Ах, – Марія примружилася, – не наїздишся, значить.

І з того пам’ятного дня Марія почала вимагати, щоби Микола Ігната забирав на всі вихідні. З ночівлею прямо. У п’ятницю забрав – у понеділок до школи відвіз. Такий тепер графік буде у Котелевців. Міцно Марія на ньому наполягає.

А Микола, хоч і дитину обожнює, противиться таким ночівлям.

— У мене, – каже, – умов зовсім ніяких. Куток знімаю, вам із Ігнатом квартиру залишив. У мене канапка тільки передбачена. Сам я там ледве поміщаюся. Лежу зігнувшись. Поворухнутися боюся. Куди Ігната там прилаштувати?

— А Валя Саленко як же, – Марія з підозрою на зрадника косилася, – де розміщується? Їй мабуть, знайшлося містечко?

— А Валя в клубок на подушці якось згортається, – Микола відповідає, – але Ігната тут уже не прилаштувати. Він досить велика дитина. Є у сина чудова особиста кімната.

Світла та затишна. І хай він у ній ночує спокійно. Нема чого йому по кутках вештатися. Я зі щіткою зубною пішов, аліменти плачу, подарунки дарую, куток собі знімаю. На велику площу не вистачає мені фінансів. Прошу зрозуміти становище.

Жінка вперлася, і не хоче становища розуміти. Навіть загрожує зустрічі з дитиною обмежити. Якщо батько рідного сина не може ночувати залишити по-людськи.

— Мені й самій, – Маня каже, – життя особисте влаштувати хочеться. Бери, ти, дитину з п’ятниці. Спілкуйся до понеділка. Прямо ось сьогодні і починай. Бери, говорю!

А Котелевець понуро головою махає: немає житлових умов зовсім.

— Ах, ні, – Марія на колишнього чоловіка дивиться суворо, – так і зустрічі ці забороню. Є в мене важелі.

А Микола сопе і брови хмурить. Непроста в нього все ж таки ситуація.

А Марія навіть духом підбадьорилася. Плакати рідше стала.

“А чого, – про себе думає, – чим чорт не жартує. Набридне тій Валі мабуть, таке ущільнення. Та й втече вона. І про шкільне кохання зі здриганням згадувати стане. А якщо не втече, то й добре. Жінка я поки що молода та видна”.

КІНЕЦЬ.