Я вже не знаю, як змінити цих людей, як перевиховувати мені своїх свекрів. Чому вони не беруть приклад з моїх батьків? Ну це прийдуть з шоколадкою і шкарпетками, ну куди це годиться?

Ні грошима не допоможуть, ні чогось путнього на стіл не принесуть. А ходять до нас вечеряти майже щовихідних. Інша справа мої батьки. Так, вони приїздять раз на місяць, але це завжди дорогі подарунки дітям. Гроші мені залишають по 5-6 тисяч.

Коли я звертаюся до них по допомогу, завжди перекинуть на карту. Свекри, я вам скажу, заробляють ще більше. З Карпат з санаторіїв не вилазять.

Але оце приходять, дітям принесуть по парі шкарпеток і мені шоколадку. Все! А я маю готувати, прибирати після них потім. Я такого не розумію і дуже чекаю ваших порад, як мені це змінити.

Свекри вчергове прийшли в суботу о шостій вечора, як за розкладом. Мене це вже починає нервувати. Чоловік у відповідь на моє невдоволене пирхання лише знизав плечима:

— Це ж мої батьки, що ти хочеш? Вони не зобов’язані нам допомагати.

— Не зобов’язані? — випалила я. — А хто зобов’язаний? Твої чи мої? Бо мої завжди допомагають.

Чоловік замовк, а я, махнувши рукою, пішла на кухню, щоб закінчити приготування. Знову доводиться накривати стіл, а це не просто так: гарячі страви, салати, десерти. Свекруха на порозі, як завжди, вручила мені шоколадку.

— Дітям шкарпетки купили. Дуже гарні, із машинками, їм сподобаються, — радісно сказала вона.

Я мимоволі скривилася. Чомусь це завжди шкарпетки. Уявляєте? Що вихідних! Дітям уже шкарпеток вистачило б до пенсії, а вони не зупиняються.

— Дякую, — пробурмотіла я і побігла до плити.

Свекор у цей час уже розташувався на дивані, увімкнув телевізор і почав обговорювати новини. Свекруха одразу зайшла на кухню, але не для того, щоб допомогти.

— А що ти приготувала? Запах який хороший, — зазирнула в каструлю. — О, борщ! Ну, молодець! А в духовці рибка?

«Так, я молодець», — подумала я, ковтаючи сарказм.

Свекруха розпитувала про дітей, про мої справи, але жодної пропозиції допомогти. Навпаки, як тільки вечеря була готова, вона просто сіла за стіл і з апетитом взялася за їжу.

— Борщ — просто як у ресторані! — вигукнула вона.

Вечеря завершилася тим, що свекор розлігся на дивані й задрімав, а свекруха піднялася, мовби хотіла допомогти прибрати, але тільки поставила тарілку в мийку і весело сказала:

— Ну, ми ж не заважаємо? Ви тут посуд самі помиєте, а ми трохи телевізор подивимося.

— Звісно, ні, — вичавила я з себе.

Чоловік у цей момент кудись зник — він завжди уникав моїх коментарів на тему свекрів.

Після того як вони пішли, залишивши після себе повний стіл брудного посуду, я зайшла в кімнату до чоловіка.

— Слухай, Тарасе, ти сам не бачиш, що це ненормально? Ми тут готуємо, прибираємо, дітей вкладаємо, а вони приходять тільки поїсти, — почала я.

— Вони ж нічого поганого не роблять, просто люблять у нас бувати і з нами спілкуватися, — відповів він.

— Серйозно? А хіба це нормально, що твої батьки з Карпат не вилазять, купують собі золоті прикраси, а нам шкарпетки?

— Ну ти ж знаєш, у них свої витрати.

— Які витрати? Вони заробляють більше за моїх батьків, але це мої батьки привозять гроші, подарунки дітям, допомагають, коли потрібно. А твої що? Ти сам цього не бачиш?

Чоловік замовк, а я зрозуміла, що змінити щось я не зможу. Він виріс у цьому. Але як мені бути? Я не хочу терпіти таке ставлення, хоч це і батьки чоловіка. Може, я занадто вимоглива? Але ж це неправильно, хіба ні?

Джерело