Звати мене Наталя, зараз мені 38 років. Постійно я живу в Португалії, а зараз приїхала до рідних на Вінниччину у гості. І те що я бачу викликає у мене дуже багато суперечливих думок, сподіваюся, допоможете розібратися.

Я поїхала до Німеччини десять років тому. Виїхала від нашого бідного і важкого життя, в якому доводилося перепродувати різні польські товари разом чоловіком, бо моя професія інженера була нікому не потрібна, а за його професію місяцями нічого не платили.

Треба було ж на щось жити. І тут я зрозуміла, що в мене є можливість виїхати в іншу країну, а там, я знала, можна хоч якось жити, хай навіть на соціальні виплати спочатку. І ось коли син закінчив початкову школу, я здійснила свій план.

Португалія зустріла нас ні погано, ні добре. Як усіх. Дали стару квартиру, допомогу на проживання і сказали обов’язково відвідувати курси мови.

Так ми жили. Закінчили мовні курси, пішли на курси перекваліфікації. Пробували працювати, але це невигідніше, ніж жити на допомогу, а через пару років у нас народився другий син. Чоловік здався і почав заглядати в стакан.

Я продовжую періодично шукати роботу, щоб ще раз переконатися, що користі від цього мало. Але, правда, є надія, що діти житимуть по-іншому.

Старший син, якому зараз 19 років, закінчив загальноосвітню школу і вступив до коледжу, тобто отримує справжню європейську освіту. Винаймає квартиру, оскільки коледж знаходиться в передмісті Лісабону.

І ось які думки не дають мені спокою і тривожать душу. По-перше, мій молодший син Даніель зовсім не знає української мови, а значить років через 10 він зовсім забуде, звідки він родом.

По-друге, мама моя тут, вдома в Україні, зараз часто хворіє, а я не маю права залишати Португалію на понад 3 тижні на рік, і так лячно, що я можу дізнатися що мами немає просто з телефонного дзвінка і, можливо, навіть не побачу її більше.

По-третє, я вже звикла, що і там мій дім і іноді сама лякаюсь такої роздвоєності життя.

Я не скаржуся, ми живемо в чомусь краще, ніж жили тут. В Португалії, безумовно, більше зручностей, вищий рівень життя, ткпліша країна, але точно менше душевності, менше тепла.

Наприклад, якщо дитина занедужала, лікар не приходить додому, а треба якось дістатися самим і в лікарні вас спочатку прийме не людина, а комп’ютер. Але якість лікування вища там, втім, як і ціна.

Якщо підвести підсумок моєї розповіді, то в цілому у мене все гаразд. Але біда в тому, що я хочу жити одночасно там і тут  і не можу визначитися.

Я просто розповіла все це в надії почути тут якісь корисні для мене думки, які, можливо, допоможуть мені розібратися з моїми почуттями і тривогами.

Джерело