Того вечора Андрію знову довелося повернутися додому пізно, як це траплялося майже щодня останні тижні. Його присутність змінилася, хоча зовні він здавався таким самим: та сама посмішка, ті ж звички.

Але за цією усмішкою ховалося щось далеке, наче думки його блукали в іншому світі. Якось, перевіряючи рахунки, я виявила дещо, що позбавило мене ґрунту під ногами. Чек на дорогі парфуми вартістю 5 тисяч гривень.

Ці парфуми призначалися не мені. Серед покупок виявився браслет, який я колись бачила на вітрині. Я знала, що ніколи не зможу його собі дозволити, адже ми з чоловіком заощаджували кожну копійку.

Всі ці речі були куплені для когось іншого. Всередині мене зростав гнів. – Значить, ти вирішив грати у таку гру? – тихо пробурмотіла я собі під ніс. – Гаразд, побачимо, хто кого.

Наступного дня я вирушила до парфумерного магазину. Аромат, який він купив для неї, виявився неймовірно дорогим, але, на щастя, там знайшлися невеликі пробники, які можна було взяти за символічну суму. Того ж вечора, перед тим як Андрій повернувся додому, я акуратно розпорошила духи у вітальні.

Коли він увійшов до будинку, то відразу ж завмер на порозі. Я бачила, як він почув знайомий аромат, який був його таємничим зв’язком з іншою жінкою.

– Щось дивно пахне, – сказав він, здивовано оглядаючись.

– Ти змінила парфуми?

– Нічого не відчуваю, – спокійно відповіла я, зображуючи щире здивування. Тоді я помітила, як він втратив рівновагу. Його погляд став невпевненим, він швидко відвів очі.

Це доставило мені дивне задоволення. З того часу Андрій став помітно нервувати. Я бачила це кожного дня. Він уникав мого погляду, швидко проходив повз мене, ніби боявся затриматися. Наші розмови звелися до побутових питань і обривками фраз про роботу.

Я вирішила піти далі. Розпорошила духи на штори, рушники, навіть на його улюблене пальто. Коли він одного разу потягнувся за ним, я помітила, як він застиг на місці.

На його обличчі було написано напруження. Якось я почала, на перший погляд, безневинну розмову: – Знаєш, іноді мені здається, що ми знаємо один одного до дрібниць, – сказала я задумливо. – А іноді – ніби кожен з нас має секрет, який ми приховуємо.

Я глянула на нього краєм ока, щоб уловити його реакцію. Він трохи посміхнувся, але швидко знизав плечима. – Про що ти говориш?

– Запитав він легким тоном.

– Просто розмірковую, – відповіла я з усмішкою.

– Ні про що конкретне. Його напруга зростала. Я продовжувала обережно наступати, підкидаючи фрази, які змушували його нервувати. Якось я сказала: – Знаєш, дивно, як іноді важливі речі залишаються непоміченими. Все виглядає по-іншому, коли починаєш поглиблюватися.

– Що ти маєш на увазі? – насторожено спитав він.

– Просто думки вголос, – відповіла я спокійно.

– Про чесність та довіру. Його плечі помітно напружилися. Він почав зриватися. Я бачила, як його власні таємниці душать його зсередини. Зрештою, я вирішила зробити останній крок.

Тієї ночі я приготувала вечерю. Це траплялося рідко, і відхилення від звичного ритму мало подіяти. Коли він увійшов у кухню, я посміхнулася: – Вирішила приготувати щось домашнє. Ти ж так багато працюєш, що, здається, зовсім мене забув.

Його обличчя спотворилося від напруження. Він явно боровся з собою, поки нарешті не видавив: – Ти можеш припинити? – Припинити що? – Здивовано запитала я, ніби нічого не розуміла.

– Чому ти так нервуєш? Тебе щось гризе? Він завмер, його обличчя видавало кожен внутрішній страх. Я знала, що він близький до краю.

– Гаразд, – тихо сказав він.

– Так, у мене роман. Ці слова пролунали, як удар у тиші.

Я дивилася на нього без емоцій, усередині відчуваючи, як напруга, що збиралася тижняим, йде, залишаючи за собою лише холодне розчарування.

– Вибач. Я все зіпсував. Дай мені шанс виправити це, – промимрив він. Я мовчала. Його вибачення не мали значення. Все, що я відчувала, – це спустошення.

– Це кінець, Андрію, – спокійно сказала я, встаючи.

– Я більше не хочу бути частиною твоєї гри. Він опустив голову та пішов. У хаті запанувала тиша. Я відчувала полегшення, але воно поєднувалося з гіркотою втрати. Я перемогла, але якою ціною?

КІНЕЦЬ.