– Значить, все сестрі дістанеться? – я намагалася говорити спокійно, хоч усередині все кипіло.

– А чого ти хотіла, Ірочко? – бабуся Регіна поправила окуляри, й подивилася на мене, як на дівчину, що нашкодила. – У Насті сім’я повноцінна, чоловік, дитина. А хто ти? Розведена з доважком.

Я прикусила губу. Доважком вона називала мого восьмирічного Михайла. Мого сонечка, моє все. Який зараз сидів у сусідній кімнаті та малював, не підозрюючи, що його рідна прабабуся вважає його тягарем.

– Бабусю, але я теж онука. І мені також потрібна допомога. Ми з Мишком винаймаємо однокімнатну, я розриваюся між двома роботами.

– Саме так! – Регіна Миколаївна повчально підняла палець. – Ти вже доросла жінка, а досі по орендованих квартирах мотаєшся.

– Нічого не досягла. А Настя з Антоном – молода сім’я, їм треба на ноги встати. Будинок та ділянка їм потрібніша. А ти розлучене, тобі нічого не належить.

– Тобто те, що я одна дитину виховую, працюю на двох роботах – це називається «нічого не домоглася»?

– А хто тебе заміж гнав? Сама обрала таку долю. Настя, дивися, яка розумниця – і чоловік позитивний, і дитина, і в декреті сидить спокійно, не мотається, як ти.

Я встала. Ноги підкошувалися, але я трималася прямо. Гордість – єдине, що в мене залишалося.

– Мишко, збирайся! – Покликала я сина. – Нам час додому.

– Мамо, я ще не домалював! – долинуло з кімнати.

– Домалюєш удома. Нам час.

Бабуся дивилася, як ми одягаємося, і хитала головою:

– І ось завжди ти так, Ірочко. Ледве що не по-твоєму – одразу образи. Характер весь у батька.

Я промовчала. Сперечатися було безглуздо. Рішення ухвалено, документи підписано. Трикімнатний будинок із ділянкою відходить Насті – молодшій онучці, моїй сестрі. Бо вона має «правильну» родину. А ми з Мишком… ми впораємося. Як завжди.

Дорогою додому я мовчки рахувала: оренда квартири, комуналка, продукти, садок, гурток малювання для Мишка … Зарплати ледь вистачало, але я трималася. Я завжди трималася.

– Мамо, а чому бабуся Регіна на тебе гнівається? – раптом спитав Мишко.

– Вона не гнівається, сонечко. Просто у дорослих бувають різні думки.

– А чому вона мене доважком назвала?

Я зупинилася. Серце стислося – отже, чув.

– Бабуся просто втомилася. Знаєш, люди похилого віку іноді говорять, не подумавши.

– Як Петька з мого класу?

– Так, приблизно так, – я посміхнулася. Мій мудрий хлопчик. – Ходімо додому, приготуємо твої улюблені макарони із сиром?

Я не знала тоді, що це лише початок історії. Що незабаром моя «правильна» сестра з «позитивним» чоловіком постукають у мою орендовану квартиру. І тоді почнеться справжній вир подій, який змінить життя всієї нашої родини.

Дзвінок у двері пролунав ближче до вечора. Я тільки поклала Мишка спати після його тренування з плавання, і збиралася сісти за ноутбук – потрібно було доробити звіти.

– Ірко, привіт! – Настя влетіла у квартиру, не чекаючи на запрошення. За нею ступив Антон, привітно кивнув головою.

– У вас щось трапилося? – я подивилася на годинник. Дев’ята вечора – не найкращий час для візитів.

– Та ми повз проїжджали, вирішили заскочити, – Настя по-господарськи пройшла на кухню. – Чайку поставиш?

Я зітхнула. Робота зачекає.

– Слухай, Іро, – Настя крутила в руках кухоль. – Ми тут з Антоном вирішили в бабусиному будинку ремонт затіяти. Капітальний. Уявляєш, у нас такі класні ідеї!

– Правда? – я намагалася, щоб голос звучав рівно.

– Так! – Настя розцвіла. – Антон вже проєкт накидав. Тільки ось невдача – жити там під час ремонту неможливо буде. А винаймати щось далеко не хочеться, а в нас маленький.

Я відчула каверзу.

– І?

– Ми тут недалеко одну придивилися, буквально через два будинки від тебе. В’їжджаємо наступного тижня.

Антон уперше подав голос:

– Будемо тепер сусідами.

Я видавила посмішку:

– Здорово. А скільки плануєте ремонтувати?

– Місяця три-чотири, не більше, – махнула Настя рукою. – Слухай, а чудово, що ми поряд будемо! Зможемо бачитися частіше. І ти нам допоможеш із малим, якщо що. У тебе графік вільний.

Вільний графік – два місця роботи, дитина, вічні спроби звести кінці з кінцями, й все це вона називає «вільним графіком».

– Настя, у мене не такий вільний графік.

– Та гаразд тобі! – Сестра засміялася. – Що тобі варто іноді з племінником посидіти? Не чужі ж люди!

Я мовчала. Потрібно було одразу розставити кордони, але я не змогла. Може, через втому, може, через те дивне почуття провини, яке оселилося в мені після розмови з бабусею.

Вони просиділи в мене до одинадцятої. Коли за ними зачинилися двері, я зрозуміла, що зробила помилку. Потрібно було відразу сказати “ні”. Але було пізно.

Наступні тижні перетворилися на жах. Настя сприймала мою квартиру, як свою філію. Могла привести дитину у будь-який час:

– Ой, Іро, мені терміново до манікюрниці треба, посидиш з Іванком? Я швидко!

“Швидко” розтягувалося на п’ять-шість годин. А в мене зривалися робочі дзвінки, горіли дедлайни, Мишко не міг нормально зробити уроки через маленького двоюрідного братика, який вимагав уваги.

– Настя, я не можу сьогодні, у мене важлива зустріч.

– Яка зустріч? Ти ж удома працюєш! Ну, будь ласка, всього на годинку!

І я погоджувалася. Знову і знову.

Антон почав заходити вечорами:

– Іро, можна в тебе новини подивитися? У нас телевізор наразі не під’єднали.

Він розташовувався на моєму дивані з пультом, а я намагалася працювати на кухні, бо в кімнаті спав Мишко.

Одного ранку, провівши сина до школи, я побачила на порозі Настю з валізою:

– У нас воду відключили! Можна ми в тебе помиємось? Диван зручний, телевізор працює, можна і затриматися, – пожартувала вона.

Вони лишилися на три дні. В п’ятьох у моїй орендованій однокімнатній квартирі.

– Іро, ну не виганяти ж їх, – застерігала я сама себе. – Сестра все-таки.

А потім я почула розмову.

– Антоне, може, продамо ділянку? – голос Насті долинав із кухні. Я завмерла в коридорі. – Ремонт стільки грошей потребує, а в тебе ще цей кредит.

– Думаєш? – в голосі Антона з’явилися зацікавлені нотки. – А бабця що скаже?

– А що вона скаже? Дім і ділянка тепер наші. Документи на руках. Продамо ділянку, закриємо кредит, залишиться ще на ремонт.

– А як же город, сад? Бабуся там все життя орала.

– Та кому зараз потрібен цей город? Що ми, селюки? Залишаться лише будинок, та невеликий двір. Натомість без боргів будемо. Подумаєш, продали ділянку, нам важливіше борги закрити!

Я стояла, вчепившись в одвірок. Бабусину ділянку, її гордість. Яблуні, які вона виходжувала десятиліттями. Полуничні грядки, з яких ми з Настею потай тягали ягоди в дитинстві.

– А Ірка твоя не обурюватиметься? – голос Антона лунав стурбовано.

– А що Ірка? – Настя пирхнула. – Їй бабуся нічого не залишила. І правильно зробила. Он, живе собі, крутиться, як може. Справляється? Справляється.

Я навшпиньки пройшла у ванну, відкрила воду. Мене трясло. Увечері, коли Мишко вже спав, я зателефонувала сестрі:

– Насте, нам треба поговорити.

– Про що? – у голосі сестри лунав подив.

– Слухай, я все розумію. Ти моя сестра, і я справді хочу тобі допомагати. Але так більше не може тривати.

– Що саме?

– Ти залишаєш дитину без попередження, ставлячи перед фактом. Приходите з Антоном, коли заманеться. Живете у мене, не питаючи.

– А що таке? – Перебила Настя. – Ми ж родина! Ти ж сама завжди про сімейні цінності тріщиш.

– Настя, у мене орендована квартира. Я плачу за кожний метр, послуги по лічильниках. У мене робота, дитина.

– Саме так! У тебе дитина, і в мене дитина. Чому ти не хочеш допомогти племіннику?

– Я хочу. Але за домовленістю. Наперед. Коли це можливо.

– Слухай, – голос Насті став холодним. – Якщо тобі так складно допомогти рідній сестрі, то так і скажи. Заздриш, що бабуся мені все залишила?

Я задихнулася від несправедливості:

– До чого тут це?

– До того ж! Я ж бачу, як ти дивишся на нас. Думаєш, я не розумію? Злишся, що в мене родина нормальна, будинок тепер є.

– Настя, схаменись. Яка заздрість? Я просто прошу поважати мій час, та простір.

– Так, ну так. Тобі ж завжди найбільше треба було. Варто було бабусі обрати мене, як ти одразу почала вихитуєшся.

– Я не…

– Гаразд, все ясно з тобою. Не хочеш допомагати – не треба. Впораємося якось. Заздриш, що бабуся мені все залишила?

У слухавці пролунали короткі гудки. За тиждень вони з’їхали з орендованої квартири. Без попередження, без прощання. Просто зібрали речі, та зникли.

Я дізнавалася про новини через маму. Настя продала ділянку – шість соток землі із садом, який бабуся берегла все життя. Вторговані гроші пішли на погашення кредиту Антона.

– Там така сума була, – зітхала мама телефоном. – Місце добре, у межах міста. Але Антон наполіг – терміново потрібні гроші на бізнес.

Потім розпочався ремонт у будинку. Я бачила фотографії – від бабусиного затишку не залишиться й сліду. Будуть модні шпалери, підвісні стелі, пластикові вікна. Антон казав усім, що робить «євроремонт».

Минуло пів року. Ми з Настею не спілкувалися. Я змінила роботу на більш оплачувану, Мишко пішов у нову школу. Життя налагоджувалося.

А потім мені зателефонувала мама:

– Іра, там у Насті біда. Виявилося, що “бізнес” Антона прогорів. Усі гроші від продажу ділянки зникли. Мало того, він набрав нових кредитів.

– Він якісь апарати закупив, – говорила мама. – Вони тепер на складі припадають пилом, нікому не потрібні. А гроші чужі були.

– Почалися скандали. Настя з Антоном лаялися щодня. Вона кричала, що він профукав весь її спадок. Він звинувачував її в тому, що вона не вірить у нього.

– Ремонт у будинку зупинився. Стіни здерті, підлога розкрита, жити не можливо. А грошей уже нема.

– Продають будинок, – повідомила мама за місяць. – Так, не дороблений.

– А бабуся?

– А що бабуся? Дім уже не її. Плаче лише.

Я поїхала до Регіни Миколаївни. Вперше за багато місяців. Вона змарніла, ніби враз постаріла на десять років.

– Проходь, Ірочко, – голос тремтів. – Чайку поп’ємо?

Ми сиділи на кухні. Тій самій, де пів року тому вона вичитувала мене за неправильне життя.

– Пробач мені, – раптом сказала бабуся. – Я ж краще хотіла. Думала, якщо сім’я повна, значить, все правильно. А вийшло…

Вона заплакала. Я встала, обійняла її за плечі:
– Бабу, ну що ти. Будь-яке у житті буває.

– Сад шкода, – вона витерла очі. – Яблуньки мої. І будинок. Я ж думала, правнуки там ростимуть.

Я мовчала. А що тут скажеш?

– Ти ось одна тягнеш, – продовжувала бабуся. – І працюєш, і Мишка виховуєш. Молодець. А я тебе тоді так образила.

– Забули, бабусю.

– Настя де тепер?

– Не знаю. Ми не спілкуємось.

– Ех, – бабуся похитала головою. – Розвалила я сім’ю своїми руками.

Я хотіла заперечити, але тут задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я сестри. Я вийшла в коридор, щоб відповісти:

– Так, Настя.

– Іра, – голос сестри лунав глухо. – Можна з тобою поговорити?

– Говори.

– Не по телефону. Можна я приїду?

Я подивилася на бабусю, яка гріла руки об кухоль з чаєм, що остигав:
– Приїжджай. Я зараз у баби Регіни.

– Тим краще. Буду за годину.

Настя приїхала не одна – із сином. Ваня підріс, став ще більше схожий на матір. Він несміливо притискався до ноги Насті, поки ми розсідалися за столом.

– Ну що, – Настя нервово обсмикнула рукав. – Будинок продали. Вчора останні документи підписали.

Бабуся здригнулася, але промовчала.

– Антон… Загалом, ми розлучаємося. Він узяв більшу частину грошей від продажу, – каже, на погашення боргів. Мені залишив зовсім не багато.

– І що тепер? – Запитала я.

– З’їхала до подруги поки що. Але там надовго не можна – має сім’ю, маленьку квартиру. Думала винайняти щось, але з дитиною так складно. Усі хочуть передоплату за кілька місяців, а грошей майже не лишилося.

Я дивилася на сестру, і не впізнавала її. Куди поділася та самовпевнена жінка, яка навчала мене життю? Переді мною сиділа розгублена молода мати, яка не знала, що робити далі.

– Я знайшла роботу, – продовжувала Настя. – В офісі, менеджером. Але перша зарплата лише за місяць.

– А мамі чому не подзвонила? – Запитала я.

– Соромно. Адже вона попереджала про Антона. Говорила, що він авантюрист. А я не слухала.

Ваня підійшов до бабусі, заліз до неї на коліна. Вона притиснула правнука до себе, поцілувала в верхівку.

– Бабусю, пробач мені, – Настя заплакала. – Я все профукала. І дім, і сад твій коханий.

– Дурна, – бабуся простягла руку через стіл, накрила нею долоню внучки. – Головне, що ви з малюком живі-здорові. Решта – наживеться.

Я дивилася на них і раптом виразно зрозуміла – ось вона, моя родина. Так, ми робимо помилки. Так, ми кривдимо одне одного. Але ми залишаємось родиною.

– Настя, – я відкашлялася. – Поживи поки що в мене.

Сестра підняла заплакане обличчя.

– Правда? Після того, що я наговорила?

– Диван розкладається. Ваня з тобою поміститься. Тільки умова – шукаєш квартиру. Активно шукаєш.

– Звичайно! Я вже й рієлтору зателефонувала.

– І ще. Забиратимеш Мишка зі школи по вівторках та четвергах. У мене в ці дні пізні зустрічі.

Настя посміхнулася крізь сльози:

– Домовилися.

– А я ось що думаю, – раптом промовила бабуся. – Квартира в мене велика, одній багато. Може, до мене переїдете? І мені спокійніше, і вам буде легше.

Ми з Настею переглянулись:

– Бабу, ти серйозно?

– А що таке? Разом веселіше. Готуватимемо по черзі, за дітьми доглядатимемо. Дивишся, і на новий будинок швидше назбираєте.

– А як же твої принципи? – Не втрималася я. – Про повні родини, і таке інше?

Бабуся махнула рукою:
– Дурна була. Думала, що знаю, як правильно жити. А життя – воно мудріше за нас виявилося.

Ваня, що вже задрімав на бабусиних колінах, раптом здригнувся:
– А Мишко гратиме зі мною?

– Буде, – відповіла я. – Якщо ти навчишся стукати, перш ніж увійти у його кімнату.

Усі засміялися. А я подумала – мабуть, це справжня родина. Не та, яка виглядає правильно на папері. А та, що залишається поряд, що б не сталося…

КІНЕЦЬ.