– Андрію, ти не знаходиш, що зайшов надто далеко? – голос Ірини був рівним, але в ньому дзвеніла крижана відстороненість.

Андрій, спершись на одвірок, ліниво оглянув матір. Він тільки-но повернувся з вулиці, в руках пакети з напівфабрикатами, а на обличчі – втомлене роздратування.

– Та гаразд тобі, мамо. Знову це твоє: «я стільки тобі зробила, а ти». Знаєш, у кожного свої проблеми. Ти ж не маленька, сама можеш розрулити. – Його погляд зупинився на стосі брудних тарілок у раковині.

– До речі, ти чим цілий день займалася? Квартира не прибрана, посуд брудний. Могла б і напружитися, не переломилася б.

Ірина поволі поставила чайник на плиту. Її рухи були спокійними, але щось у них видавало внутрішню напругу.

– Андрію, ти серйозно? Ти живеш у моїй квартирі, користуєшся всіми благами, які я оплачую, – її голос здригнувся. – А тепер ще звинувачуєш мене в неробстві?

– А тобі не здається, що це повинен був зробити ти – ти ж тут господарював, поки мене не було! Як я подивлюся, ти гарно влаштувався! Можливо вже годі? Тридцять рочків дитятку!

Андрій усміхнувся, не помічаючи, як гострий холод її слів пробирає до кісток. Він дістав піцу з одного пакета, і демонстративно кинув її на стіл.

– Слухай, мамо. Може, тобі справді вже час на дачу? Тобі там краще буде. Повітря свіже, ніхто не заважатиме! Та і я, щиро кажучи, трохи втомився від… – він не закінчив, махнувши рукою, ніби цим жестом уже все сказав.

Ірина дивилася на сина так, ніби намагалася зазирнути за цю маску цинічної брутальності, зрозуміти, коли він став таким.

Але жодна репліка більше не зірвалася з її губ. Вона відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Тиша, що повисла між ними, була приголомшливою.

Андрій знизав плечима, схопив шматок піци й пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима. А Ірина так і залишилася стояти біля плити, стискаючи чайник, поки її погляд блукав крихітною кухнею. На серці тяжкість, у грудях – порожнеча.

Пізніше, тієї ночі, вона з болем згадувала образливі слова сина, який гнав її з власного житла на стареньку дачу.

Спочатку, вона хотіла на них не зважати, але і надалі бути нянькою дорослому сину не хотіла, тож до ранку зібрала речі, а зранку викликала таксі, і гайнула на дачу, благо будиночок там опалювався.

Ірина стояла посеред невеликої кімнати з облізлими шпалерами. Вона щойно розклала свої речі в стареньку шафу, яка, здавалося, ось-ось розсиплеться від будь-якого руху.

На вулиці сірий січневий вечір повільно перетворювався в ніч. Вона розтопила пічку, та вимкнула старий обігрівач, який гудів, як невдоволений кіт.

– Ну що, обживаєшся? – На порозі з’явилася Галина, її стара подруга, та сусідка по дачі, яка весь час жила в заміському будиночку.

Посмішка Галини, як завжди, була трохи лукавою, але в очах читалася непідробна турбота. Вона принесла два кухлі чаю, та тарілку з пиріжками.

– Я до тебе з гостинцями. Знаю, що на новому місці завжди тяжко.

Ірина слабко посміхнулася, і сіла на диван, який рипнув під її вагою.

– Галю, ти, як завжди вчасно. Чесно, думала, що не дотягну до цього моменту.

Галина сіла навпроти й пильно подивилася на неї.

– А чого ти хотіла, Іро? Сини вони такі. Поки їх стусанами не навчиш, вони навіть не зрозуміють, як важко матері. Але ж ти молодець, – вона підштовхнула кухоль ближче. – Знайшла в собі сили зробити крок.

– Та який це крок… – Ірина обхопила кухоль долонями, намагаючись зігріти руки. – Швидше – стрибок у невідомість.

– Не кисни! Я маю ідею. Пам’ятаєш мою майстерню? Адже я сама спочатку не вірила, що зможу. А тепер дивися, замовлення йдуть, роботи вистачає. Спробуймо зробити щось разом?

– Прикраси? – Ірина здивовано подивилася на подругу.

– Ти ж знаєш, я не вмію. У мене все життя лише цифри, звіти. Це зовсім не моє.

Галина махнула рукою і засміялася.

– Ну, годі себе принижувати! У тебе такий смак, я це завжди знала. У школі пам’ятаєш? Як ти з клаптиків сукню пошила, а потім усі дівчата з тебе брали приклад?

– А тут нічого складного. Посидиш за верстатом, намистини нанизувати почнеш. А там, бач, і клієнти з’являться. Головне – не бійся.

Ірина зробила ковток чаю, задумливо дивлячись у вікно. У душі змішалися тривога та легке, майже забуте, почуття передчуття. Їй ніколи не доводилося думати про себе, про те, що вона може зробити щось собі самій.

Наступного дня Ірина прийшла в майстерню Галини. Проста кімната, залита сонячним світлом, була обставлена ​​полицями з різнобарвними бусинами, інструментами, та готовими виробами. Галина відразу ввела її в курс справи, показала, як поводитися з інструментами.

Ірина, попри початкову невпевненість, розпочала роботу. Перша брошка, яку вона зробила, виявилася трохи кривавою, але Галина підбадьорливо поплескала її по плечу:

– Усі з чогось починають. Головне, Іро, ти спробувала.

Поступово Ірина почала втягуватись.

З кожним днем ​​вона почувала себе впевненішою. Ірина, нарешті, почала усвідомлювати, що може жити для себе, і не думати весь час про Андрія.

Її вироби стали набувати особливої ​​вишуканості, а Галина почала викладати їх фото в інтернет, залучаючи перших покупців.

Андрій повільно перегортав рахунки, що накопичилися на кухонному столі. Електрика, вода, інтернет.

У холодильнику залишився лише одинокий пакет молока, та коробка яєць, а посуд у раковині височив, чималеньким стосом.

Він роздратовано кинув папери, та вперся поглядом у вікно, за яким, як на зло, йшов сніг – тягучий, байдужий, як його життя зараз.

Тиша у квартирі пригнічувала. Він не звик до того, що ніхто не поставить на плиту каструлю з борщем, не дорікне за безлад. Мати пішла вже кілька тижнів тому, і з кожним днем ​​Андрій починав відчувати її відсутність гостріше.

На сходах пролунали кроки. Андрій глянув у вічко і побачив сусідку Оксану, яка підіймалася із двома сумками.

Він знав її мигцем – розлучена, двоє дітей, але із залізним характером. Він відчинив двері, прикидаючись, що просто виходить подихати повітрям.

– Оксано, допомога потрібна? – пробурмотів він не впевнено.

Вона здивовано глянула на нього, потім усміхнулася.

– А що, ти знаєш, як це робити? – Її голос був трохи глузливим, але не злим. – Ну гаразд, тримай. Тільки не впусти, там яйця.

Коли вони разом зайшли в її квартиру, Оксана, посміхаючись, кинула:

– Так, а що з тобою сталося? Зазвичай, ти такий непробивний. Де твоя мама? – Вона подивилася на нього трохи примруживши.

Андрій, зітхнувши, сів за її кухонний стіл.

– Виїхала. Втомилася від усього. Сказала, що більше не буде «тягарем», і не збирається мені прислужувати. – Слова пролунали гірко, ніби він не вірив, що сказав їх уголос.

Оксана поставила перед ним філіжанку кави й, схрестивши руки на грудях, уважно подивилася на нього.

– Ну, і що ти тепер збираєшся робити? Сидіти в цьому болоті, та жаліти себе? Ти дорослий чоловік. Візьми себе в руки.

Андрій хотів огризнутися, але її прямота збентежила його. Він мовчав, розглядаючи потрісканий край столу.

– Спробуй сам пожити без неї, – продовжила Оксана. – Може, зрозумієш, як їй було не легко.

У цей час Ірина, не підозрюючи про метаморфози сина, шліфувала чергове кольє у майстерні. На стінах висіли зразки робіт, багато з яких були її власними. Галина вбігла в кімнату, тримаючи телефон.

– Ірко! Ти не повіриш! Один із твоїх наборів купили! І не просто купили – замовили ще два! Ти розумієш, що це означає?

Ірина підвела голову, в очах – здивування, змішане з радістю. Вона не очікувала, що її роботи так швидко оцінять.

– Це означає, що я не така безнадійна, – вона посміхнулася. Але у душі все ще жила тінь сумнівів. Чи було це її успіхом, чи просто везінням?

Поступово майстерня ставала її другим будинком. Її роботи почали отримувати похвали, а замовлення ставати регулярними.

Галина помітила, як в Ірині з’явилося щось нове. Сила, впевненість, які раніше здавались недосяжними.

– Слухай, а ти помічаєш, як змінилася? – запитала Галина одного разу, спершись на стіл. – Ти тепер світишся, Ірино. Прямо, як намистина під сонцем.

Ірина відмахнулася, але всередині відчула теплу хвилю радості.

Андрій, тим часом вирішив відвідати матір. Він пам’ятав, що вона говорила про майстерню, але ніколи не думав, що це місце справді змінить її. Коли він відчинив двері й побачив її, що схилилася над робочим столом, його серце стислося.

Мати, яка завжди жила для нього, тепер була іншою. Незалежною, впевненою. І це болісно різало його гордість.

– Мамо, – голос Андрія був тихим. – Можна поговорити?

Ірина підвела голову. У її погляді не було ні образи, ні гніву – лише спокій.

– Андрію? Щось сталося?

Він зам’явся, відчуваючи, як важко підібрати слова. Вперше за багато років йому здавалося, що він повинен порозумітися.

– Я хотів сказати… Ти мала рацію. Я… поводився жахливо. Вибач мені.

Ірина дивилася на нього, роздумуючи, чи варто вірити цим словам. Вона знала, що прощення – це шлях, який потребує часу.

Ірина задумливо смикала ланцюжок, поки Андрій ніяково м’явся на порозі майстерні. Він виглядав так, ніби був готовий розвернутися і піти, але не наважувався.

Галина саме зайшла у майстерню, побачивши гостя, привіталася, та пройшла до подруги. Помітивши напругу, поплескала її по плечу, і пошепки сказала Ірині:

– Ти тільки послухай його. Може, цього разу він скаже щось серйозне.

Ірина кивнула, жестом запрошуючи сина сісти. Андрій оглянув кімнату, повну інструментів, намистин та блискучих виробів. У майстерні було напрочуд затишно.

– Мамо, я… я знаю, що накосячив. Сильно. Я ж і не розумів, як тобі важко. Але ти мала рацію. Весь цей час ти нас тягла, а я тільки скаржився. – Він замовк, уткнувшись поглядом у свої черевики.

Ірина мовчала. Її погляд був уважним, але обвинувачувальним.

– Коли ти пішла… – продовжив він після паузи, – я зрозумів, наскільки я залежав від тебе. Я завжди думав, що ти просто зобов’язана дбати про мене. Але, знаєш, з твоєю відсутністю я зрозумів, як це тяжко – жити одному.

– І що ти тепер плануєш робити? – Ірина вперше порушила мовчання.

Його очі зустрілися з її поглядом.

– Хочу спробувати змінитись, мамо. Я вже почав… Влаштувався на роботу. Так, це поки що тільки кур’єр у фірмі, але я шукаю щось краще.

– А ще… я навчився готувати! Ну, майже, – Андрій зніяковіло посміхнувся. – Мені навіть вдалося приготувати борщ. Щоправда, трохи пересолив, але сусідка сказала, що для початку не погано.

Ірина посміхнулася, вперше за довгий час відчуваючи теплу хвилю всередині.

– Це добре, Андрію. Справді. Але зрозумій, одного бажання не достатньо. Зміни потребують часу та дій.

– Я готовий. Мамо, я справді готовий. Я просто хочу, щоб ти повернулася. Але, якщо ти не захочеш, я зрозумію, – його голос здригнувся, і він замовк.

Вона довго дивилася на нього, ніби намагаючись зрозуміти, чи щирий він.

– Повернутись… Це складно, Андрію. Я розпочала нове життя. І це життя мені подобається.

– Я не хочу заважати твоєму життю, – швидко сказав він. – Але, може, ми могли б почати все спочатку?

Ірина зітхнула.

– Андрію, спробуймо зробити так. Ти продовжуватимеш змінюватися, вчитись самостійності. А я… я буду поряд, але не так, як раніше. Я можу допомагати, але ти маєш навчитися жити своїм життям.

Андрій кивнув, начебто усвідомлюючи, що це його останній шанс.

Увечері, коли Ірина повернулася додому, вона застала Андрія на кухні. Він різав овочі, готуючи вечерю. На столі стояв акуратний стос чистого посуду, а в квартирі прибрано, та було чутно аромат свіжого супу.

– Мамо, я вирішив приготувати тобі вечерю, – сказав він, намагаючись приховати нервозність.

– Суп? – Вона посміхнулася.

– Ага. Не впевнений, що він ідеальний, але… Це моя перша самостійна вечеря.

Вони сіли за стіл. Ірина взяла ложку, скуштувала суп і, на подив Андрія, схвально кивнула.

– Це не погано, Андрію. Ти молодець.

Через кілька місяців Ірина повернулася у свою квартиру, але тепер її поведінка кардинально змінилася. Це було не повернення до колишньої ролі, а щось нове.

Вона вже не була матір’ю, готовою кидатися на допомогу будь-якої миті. Тепер вона була жінкою, яка навчилася цінувати себе.

Андрій, у свою чергу, перетворився на сина, який намагався заслужити довіру матері. Її спокійна впевненість та самостійність стали для нього прикладом.

Ірина увійшла на кухню, де син метушився біля плити. На столі стояв салат, акуратно прикрашений зеленню, а з духовки долинав аромат запеченого м’яса. Андрій обернувся, помітивши її, і винувато посміхнувся.

– Мамо, я трохи зарано почав готувати … Галина ж прийде лише через годину?

Ірина засміялася, знявши пальто.

– Готувати зарано – це не страшно. Головне, щоб не пересушив.

Вона глянула на кухню, де все блищало від чистоти. У холодильнику акуратно лежали продукти, і навіть посуду у раковині не було. Вона не могла не помітити, наскільки сильно змінився її син.

– Андрію, ти справді молодець, – сказала вона з легкою усмішкою. – Я пишаюся тобою.

Андрій трохи зніяковів, але в очах промайнула радість.

– Дякую, мамо. Знаєш, я багато чого зрозумів. Весь цей час ти робила для мене більше, ніж я заслуговував. Тепер моя черга піклується про тебе.

– Я рада, що ти це зрозумів. Але пам’ятай, Андрію, турбота – це не обов’язок. Це вибір. А вибір ти маєш робити з повагою, до себе та до інших, – Ірина підійшла до столу, та взяла одну з ложок. – Ану, дай спробувати. Що там у тебе?

Він подав їй ложку з бульйоном. Ірина спробувала, та схвально кивнула.

– Навчився, дивись! Ще трохи солі, і буде ідеально.

Пізніше, коли Галина прийшла на вечерю, вона принесла із собою подарунок для Ірини – витончене кольє, зроблене за її дизайном.

– Це тобі. За те, що зважилася розпочати все спочатку, – сказала Галина, надягаючи кольє на подругу. – Ти знаєш, Іро, мені здається, твоя історія – це не просто успіх. Це натхнення для нас усіх. Учениця вже перевершила вчителя!

Ірина змахнула з куточка очей сльозу, але швидко сховала її за усмішкою.

– Дякую, Галю. Але без тебе я цього не зробила б.

Коли вечір добіг кінця, Ірина та Андрій залишилися вдвох. Вони прибирали зі столу мовчки, але це мовчання більше не було важким. Воно було спокійним, майже затишним.

– Мамо, – сказав Андрій, ставлячи тарілки в сушарку. – А ти колись думала, що зможеш зробити щось тільки для себе? Просто так, не для мене, не для когось ще?

Ірина задумалася, дивлячись на руки, які тепер так уміло справлялися з тонкими ланцюжками та бусинами.

– Ні, Андрію. Раніше не думала. Але знаєш, це виявилося простіше, ніж я очікувала. Головне – дозволити собі спробувати.

Вона глянула на сина і додала:

– І ти теж спробуй. Життя, воно, як це кольє. Якщо не нанизати намистини у правильному порядку, не вийде нічого гарного.

Андрій усміхнувся, вперше відчуваючи, що їхні стосунки, можливо, вперше за довгі роки почали складатися у правильному порядку.

КІНЕЦЬ.