– Ти серйозно вирішила все переробити без мого дозволу? – сердито промовила Кароліна, моя сестра, дивлячись мені просто у вічі.

– Можливо, я занадто поспішила, – зітхнула я, ледь стримуючи хвилювання. – Але ж це бабусина хата, і я не хотіла чекати, поки вона розвалиться.

Так почалася наша суперечка того вечора. Сиділи ми на старій дерев’яній лавці під широкими гілками волоського горіха, що ріс посеред двору. Ще з дитинства я вважала ту лавку священним місцем для сімейних таємниць. Проте тепер вона стала майданчиком для сварки між двома сестрами.

Мене звати Марта. Я повернулася в село після багатьох років життя у місті. Кароліна, моя молодша сестра, лишилася поруч із батьками, поки я гналася за кар’єрою. Бабуся заповідала нам обом свою хатину – доволі стареньку, із потрісканими стінами, проте сповнену спогадів і теплих історій.

Коли я вирішила зробити ремонт, спершу думала, що радитись нема з ким: батьки вже не могли багато допомогти, а сестра на словах завжди казала, що в неї немає часу.

Насправді мене образило, що Кароліна навіть не запропонувала допомогу. І її чоловік, Степан, теж не з’являвся: мовляв, мав багато справ. Я вирішила не просити і не чекати, бо час минав, дах протікав, а зима була не за горами. Усе почалося з невеличкого оновлення кухні, а далі захопилася і вже за три тижні змінила мало не кожен куточок будинку.

Ремонт дався мені важко: фінансово я витратилася до останньої гривні. Проте ще більше виснажили обговорення з майстрами та постійні недоліки, що вилазили під штукатуркою стін.

Після завершення робіт я чекала, що сестра, побачивши результат, оцінить мої старання. Але виявилося, що для неї це все виглядало ніби моя чергова спроба виділитися чи опустити її внесок у сімейні справи.

– Чому ти не почекала, доки Степан завершить свій проєкт і допоможе тобі? – дорікала вона. – Ми ж завжди планували ремонт разом.

– Ти ж ніколи не мала часу, Каро, – відказала я, намагаючись зберегти спокій. – І останнім часом ви з чоловіком більше зосереджені на власному бізнесі, а не на старій бабусиній хаті.

Щойно сказані слова неприємно відлунювали в моїй голові. У глибині душі я розуміла, що звинувачую сестру в бездіяльності, хоча, можливо, я сама мала обговорити з нею кожен крок.

Кілька разів перед початком робіт я писала їй, навіть дзвонила, але ми ніяк не могли домовитися зустрітися. Можливо, треба було почекати. Можливо, треба було бути наполегливішою.

На наступний день я побачилася зі Степаном. Він прийшов оглянути вже відремонтовану хату і допомогти встановити нові двері. Теплого спілкування не вийшло: я помітила, що він тримається насторожено. Певно, Кароліна вже все розповіла йому, і тепер я почувалася ще більш винною.

Поки ми знімали мірки для дверей, я згадала наше минуле. Ми з сестрою були нерозлучні: бігали босоніж городом, крали вишні із сусідського саду, разом мріяли, як прикрасимо хату, коли виростемо. А тепер кожен наш крок обростає образами й недомовками.

Я боялася втратити сестру, бо вона – єдина найближча людина, котра залишається поряд, незважаючи ні на що. Увечері, коли я сиділа на ґанку і розглядала зоряне небо, думки повернули мене до одного моменту.

Можливо, причина всіх наших суперечок глибша за ремонт. Чи не ревнує Кароліна мене до свого чоловіка, або, навпаки, чи не вбачає в моєму приїзді бажання якось втрутитися в їхнє подружнє життя?

Зрештою я наважилася піти до сестри і відверто поговорити. Вона мовчки вислухала мене, не дивлячись в очі. Я теж не знала, як повернути все назад. Здавалося, що сама доля випробовує наші родинні узи.

– Ти ж знаєш, що я не хочу, аби ти почувалася непотрібною, – тихо промовила вона наостанок. – Але мені було прикро, що ти не дочекалася нас зі Степаном і не дала можливості віддячити бабусі разом.

Я мовчки кивнула, розуміючи, що шкоду від моєї самовпевненості вже завдано. І тепер належить зробити все можливе, аби виправити ситуацію.

Питання до вас, любі читачі, таке – як ви б вчинили на моєму місці? Чи варто було йти на ризик і робити ремонт самій, чи краще дочекатися підтримки сестри та її чоловіка?

Джерело