– Невже ти справді збираєшся піти до нотаріуса без нас, Богдане, – запитав я, відчуваючи, як серце калатає. – Ми ж домовлялися зустрітися разом і обговорити все спокійно.

Мій брат Богдан стояв на порозі батьківської хати з виразом обличчя, який я не бачив у нього ніколи раніше. Здавалося, що його очі палали якоюсь невідомою мені жагою. Він промовчав, але за мить я зрозумів, що саме спадок від тата став причиною нашого розбрату. Я так і відчув, як між нами пролягла невидима межа.

Мене звати Степан, і я виріс у звичайній українській родині, де найбільше цінувалася злагода між дітьми. Наш тато завжди казав, що головне – берегти традиції, родинну єдність і наші корені. Він обожнював зібрати всіх разом на великі свята – на Різдво ми готували кутю, співали колядки, а на Великдень малювали писанки та ходили до церкви на всеношну. Тато ніколи не думав, що його власність колись стане яблуком розбрату, адже він виховував нас в дусі поваги й любові. Та життя виявилося складнішим, ніж здавалося.

Після татового несподіваного відходу ми з Богданом і сестрою Анною почали обговорювати, як розпорядитися тим, що він залишив по собі. Тато не залишив заповіту, бо завжди був переконаний, що ми самі знайдемо спільну мову і розподілимо все по-братньому.

Спершу я теж так думав – адже ми виросли разом, ходили на одні й ті ж сільські дискотеки, підтримували одне одного у навчанні та роботі. Та коли дійшло до спадку, здавалося, що переді мною стоять зовсім чужі люди.

– Я вкладав найбільше зусиль у догляд за нашою землею, – сказав Богдан якось під час спільної вечері. – Хіба тобі, Степане, потрібні ці гектари? Ти ж живеш у місті та займаєшся своїм бізнесом, навіщо тобі господарство?

Мені стало неприємно, ніби він дорікав мені, що я не виправдав татового сподівання бути господарем на рідній землі. Але головна несподіванка прийшла з боку сестри.

– Вибачте, – втрутилася Анна, – але мені зараз потрібні гроші. Маю намір відкрити свою крамничку з вишиванками. Я ж теж докладала рук до будинку, допомагала по господарству, поки жила з татом.

З кожним днем наші розмови перетворювалися на суперечки. Часом ми збиралися на поминальні обіди, де за традицією згадували тата, сподіваючись на мирне вирішення.

Та розмови не складалися. У кожного з нас була своя правда. Богдан наполягав, що тільки він здатен доглянути землю так, як того хотів тато, а Анна хвилювалася, що про неї зовсім забули, бо вона – єдина дівчина в родині. Я ж намагався знайти компроміс, проте чим більше старався всіх помирити, тим дужче брати й сестра віддалялися від мене.

Найгірше сталося, коли Богдан сам вирішив поїхати до нотаріуса й подати заяву на оформлення права власності на значну частку нашого спільного майна.

Я дізнався про це випадково від сусіда, який побачив його біля офісу нотаріуса в районному центрі. Серце стискалося, адже ми ніколи не зраджували один одного. За день чи два Анна заявила, що теж збирається брати юридичну консультацію, бо не довіряє ні мені, ні Богданові. Так почалася холодна війна між нами.

Щоб спробувати все владнати, я скликав збори вдома, на подвір’ї, де тато посадив яблуні. Ці дерева були його гордістю, і саме під ними ми колись збиралися на свята, співали українські пісні та слухали його розповіді про минуле села. Того разу під яблунею було порожньо, ніби ніхто з нас не хотів визнавати, що родина стоїть на межі розколу. Я зібрався з думками й сказав:

– Ми втратили тата і тепер ризикуємо втратити одне одного. Гроші – це лише засіб, а не мета. Невже спадок важливіший за рідню?

Та у відповідь я побачив лише сумні погляди. Богдан розповів, що вже оформив свої папери, а Анна показала договори з юристом. Мені стало зрозуміло, що їх не зупинить жодна мораль чи родинна згуртованість. Кожен тепер тікав у свій бік, боячись залишитися ні з чим. Ніби частина нас відійшла разом із татом, а на зміну прийшла корислива байдужість.

Мені неприємно від того, що ми забули, як тато вчив нас ділитися останнім шматком хліба й завжди покладатися одне на одного. Ми стали чужими, роз’єднаними і сповненими недовіри.

Звідси моє запитання до вас, шановні читачі – як ви вважаєте, чи можна врятувати родинні стосунки після таких конфліктів, коли спадок стає головним трофеєм, а не способом підтримати близьких? Чи все ж гроші мають силу назавжди віддалити навіть найдорожчих людей?

Джерело