– Слухай, Віть, якщо тобі щось не подобається, то я тебе за собою не тягну! Хочеш залишатися у місті – будь ласка!

– Але я вже втомилася, якщо чесно, від цього постійного шуму машин за вікнами, від вереску цих ненормальних сусідів, від постійного стукоту у стіни, та інші дурниці! – Випалила на одному подиху Віка.

– Віка, так не робиться! Жили-жили, і тут на тобі, у тебе в голові щось стрельнуло, і ти раптом зібралася в село переїхати?! Це ненормально просто! – Відповів їй Віктор.

– Я розумію, у тебе там будинок, який від батьків залишився, за ним треба стежити, доглядати! То, може, краще, щоб не було цього головного болю, просто продати його?! – Запропонував він, і присунувся ближче до дружини на дивані.

– Та зараз, поспішаю, аж падаю! – грубо сказала Вікторія. – З чого ти взагалі взяв, що я продаватиму цей будинок?

– Я тобі ще раз говорю, не хочеш зі мною, залишайся тут! А мені набридло платити постійно за цю квартиру, коли у мене є де жити! І з чого б це у нас передмістя стало селом? Тут до міста лише півтора кілометра!

– Та це не важливо, скільки це по відстані! Цілком не важливо! Просто ж у нас все тут, все в місті! Житло, робота, друзі!

– Ну з приводу житла, любий мій, то орендована квартира, таке собі житло! А все інше – далеко не втече! Хочеш жити тут, прапор тобі до рук!

– А я завтра поїду все перевірю там, і почну потихеньку перевозити свої речі назад, у будинок батьків! А то я вже майже тиждень там не була, сусідів просто попросила доглядати все!

– Віка! – роздратовано сказав Вітя.

– Та що Віка? Що Віка? Я вже вирішила! Тож закрили цю тему! Я тут, у цій будці орендованій, за яку ми віддаємо дванадцять тисяч, жити більше не збираюся!

– Особливо, коли в мене є де жити, і де я за опалення та інші дрібниці віддаватиму, максимум вдвічі більше за рік, ніж тут за місяць! Хочеш залишатися тут, будь ласка!

– Ну, ми ж родина! Ми з тобою чоловік та дружина! І на що це буде схоже, якщо ми житимемо окремо? І що люди скажуть взагалі?

– Та начхати я хотіла на твоїх людей! А ще більше, на їхню думку! Теж мені, аргумент! Люди тільки й уміють, що гидоти всякі говорити! І що, тепер мені сидіти тихенько вдома, і підлаштовуватися під чужі думки, чи що?

– Ну, давай тоді тут квартиру купимо! Тим більше на перший внесок ми вже назбирали практично! Ще кілька місяців, і візьмемо собі квартиру, свою квартиру!

– Серйозно, свою? – Усміхнулася Віка. – Та поки ми за неї не виплатимо, вона належатиме не нам, а банку! І виплати по іпотеці будуть більшими, ніж ми зараз за оренду віддаємо!

– Я не хочу! Все життя орати й у всьому собі відмовляти, аби дах над головою був! Ні, Віть, я не збираюся це робити! І годі мене вмовляти, я вже все вирішила!

– Ну і як ти, цікаво, будеш у «своєму будинку» сама все робити?

– У якому сенсі? – Не зрозуміла Віка.

– Ну, це ж будинок? Там постійно щось ламається, постійно щось вимагає ремонту!

– Тобі хто таке сказав? Той, хто ніколи у своєму будинку не жив? Ніженки міські, які важче … Не висловлюватимусь грубо, в руках нічого не тримали?! Вони? – посміялася Віка. – Ті, які роботи фізичної, як вогню, бояться і потім після цього себе мужиками наважуються називати?

– Це ти зараз про кого?

– Та ти зрозумів чудово, про кого я, Віть! Про тебе та про твоїх друзів, у яких руки з одного місця ростуть! Про кого ще?

– Ну, і вали у своє село! Якщо я такий у тебе нікчемний! – раптом психанув Віктор.

– Ось і повалю! А ти, якщо плакати зараз збираєшся, то роби це, як звичайна баба, щоб тебе ніхто не бачив! А то в тебе он вже сльози прокльовуються! Як ви всі правду не любите! Лицеміри нещасні! – Гидливо сказала Віка.

– Та пішла ти! – сильно психанув чоловік.

Вітя підстрибнув з дивана, і помчав геть із вітальні. Віка ж продовжила укладати акуратно у сумку свої речі, які розклала по всій вітальні невеликої двокімнатної квартири, яку вони винаймали вже другий рік.

Декілька хвилин Вітя бігав по квартир,і й тихо собі під ніс щось шепотів. Збоку це було схоже, що у людини просто протік дах.

Віка дивилася на чоловіка, і ледве стримувала себе, щоб не засміятися. А сама думала про те, що скоро вже житиме вдома, у своєму власному будинку, який трохи більше пів року тому дістався їй від батьків у спадок.

Їй було і сумно, і радісно водночас. Сумувала Віка, бо знала, що кожна кімната, кожна річ у будинку нагадуватиме їй про батьків, яких трагічно не стало дорогою з міста додому.

Але водночас вона тішила себе тим, що вона знову буде вдома. Їй кожні три місяці не будуть підіймати плату за орендовану квартиру, і вона нарешті зможе жити так, як хоче вона.

Віка задумала переїхати додому до батьків уже давно. Але весь час вона натикалася лише на засудження, та нерозуміння з боку чоловіка. Зрештою їй набридло під нього підлаштовуватися, і вона наважилася.

Поки вона збиралася, у вітальню знову влетів Вітя, став навпроти дружини й рішуче промовив:

– Коротше, Віка, я не хотів цього робити, але ти змушуєш мене! Я ставлю тобі ультиматум!

– І який же? – Усміхнулася вона.

– А ти можеш серйозно на мене реагувати, без своїх постійних усмішок?

– Так ти поводься, Віть, не як істеричка, а як нормальний мужик! Ось тоді я не сміятимусь, і не посміхатимуся!

– Слухай, а з тобою взагалі розмовляти можна нормально? Ну щоб ти мені постійно не казала, що я не мужик?

– Можна! Коли ти поводитимешся по-чоловічому! То що там у тебе за ультиматум? – нагадала йому Вікторія.

– Коротше! Якщо ти зараз збираєшся і їдеш у село, то завтра ж я подаю на розлучення! Ось так! Так що вибирай, що тобі дорожче – я, чи якийсь будинок?

– Та, будь ласка! – навіть не думаючи, відповіла Віка. – Хочеш розлучитися, розлучімося! Але тут я не збираюся залишатися! Ультиматум він мені ставить… Зі мною такі номери не прокотять, любий мій!

– Та що ти за людина така? – сказав Вітя невдоволеним голосом. – Я думав…

– Я зрозуміла, ти думав мене шантажувати! Але я на це не куплюся, хочеш розлучитися, розлучімося! Не питання! Повір мені, я плакати вечорами в подушку від цього не стану!

– Ну, я кохаю тебе, і хочу бути з тобою!

– Вітю, я теж тебе кохаю, але ж ти зі мною переїжджати не хочеш! Не хочеш! А лише через кохання я тут залишатися не збираюся!

– Там у мене цілком гарний, сучасний будинок з усіма умовами, придатними для повноцінного життя! Ти чудово це знаєш! Так, це не дво-, триповерховий котедж супер навернутий!

– Але в ньому також можна жити, та будувати родину! Тож, замість того, щоб ставити мені ідіотські ультиматуми, краще б подумав про те, щоб перебратися туди разом зі мною!

– У нас в обох є машини, до роботи що мені, що тобі – їхати п’ятнадцять-двадцять хвилин! Те саме, що ми звідси дістаємось до роботи! Плюс, там є гараж під два автомобілі! І що тебе у всьому цьому не влаштовує, я взагалі не можу зрозуміти?!

– Я не хочу жити у селі, Віка! Взагалі не хочу! Як ти цього не можеш зрозуміти? Я не хочу топити грубку, я не хочу займатися господарством, чи чим там сільські мешканці займаються?!

– Ти що несеш? То що за стереотипи такі? Де ти бачив у моїх батьків господарство? А грубку ти в будинку де знайшов, яку треба топити? – Здивувалася дружина.

– У нас там взагалі-то газовий котел стоїть, і кочегарити його цілодобово не треба! А з господарства – дві собаки, і все!

– Та яка різниця, скільки там собак? Ну, це просто не моє!

– Ну і молодець, ото й розібралися! Ти залишаєшся тут, а я їду додому! Хочеш розлучитися, будь ласка! Я не збираюся бігати, і вмовляти тебе цього не робитиму!

Наступного дня Вікторія після роботи поїхала перевірити будинок, собак, яких годувала сусідка, гарна подруга матері.

Вона увійшла в будинок, в ньому було трохи прохолодно і дуже тихо. На жінку одразу ж накотили спогади.

Вона пройшлася кімнатами, трохи посиділа в батьківській, потім у своїй, і поїхала назад в місто. Там в орендованій квартирі на неї чекали кілька сумок, які потрібно було забрати, її комп’ютер, та інші дрібниці.

Приїхавши, вона чекала, що чоловік буде вже вдома, але його там не було. Вона набрала його номер, але він їй не відповів.

Тоді Вікторія забрала свої речі, написала йому записку, де вона сказала, що сюди більше не повернеться, і поїхала.

Наступного дня була субота. Віка хотіла за пару вихідних розібрати всі речі в будинку, навести лад, протерти скрізь пилюку, і багато чого ще зробити.

Але о десятій годині ранку до будинку під’їхав автомобіль чоловіка, і посигналив. Сам Вітя зайти в будинок не міг, бо боявся собак, які від нього теж були, м’яко кажучи, не в захваті.

Вікторія вийшла, зустріла і провела його в будинок. Вони обоє мовчали й не знали, з чого розпочати розмову.

– Щось тут прохолодно! – зіщулився Вітя.

– То я ще, як ти там казав, “грубку” не топила! – Відповіла йому дружина. – А ти чого приїхав? Знов умовляти мене? Так ти начебто вчора хотів на розлучення подати!

– Ні, я приїхав до тебе із пропозицією! Я вчора вивчав нерухомість у нашому районі, й подумав… Адже у нас на рахунках близько шестисот тисяч лежить!

– І-і-і-і? – Протягла Віка.

– Що, і? Давай тоді, якщо ти не хочеш залазити в іпотеку, то цей будинок наш продамо, його, до речі, зараз можна вигідно продати! Багато хто хоче на землю переїхати!

– Тож ми його продамо, а на ці гроші, не влазячи ні в які борги, просто купимо собі гарну квартиру! Я навіть людей знайшов, які завтра сюди приїдуть і подивляться будиночок!

– А з якого переляку це раптом став «НАШ» будинок? І хто тобі давав право тут взагалі розпоряджатися, наче ти тут господар? – суворо запитала Віка.

– Ну, твій, мій, наш, яка різниця?! Ми ж родина, тобто це все наше спільне!

– А машинку ти губоскочувальну собі не дивився, ні? Ми з тобою вже неодноразово розмовляли на цю тему! Я продавати нічого не збираюсь! Я тут хочу жити! І в місто я більше жити не поїду! Все!

– Ну Віка, ну я вже людям пообіцяв, що вони завтра можуть приїхати, та подивитися!

– Слухай, скажи мені, ти реально такий відсталий, чи прикидаєшся? Тобі хто давав право щось за мене вирішувати? Ти взагалі яке відношення до цього будинку маєш, щоб комусь щось обіцяти? Ти хто тут такий?

– Я твій чоловік, і маю на це право! – різко відповів Вітя.

– А-а-а, ось воно що! – знову посміхнулася Вікторія. – Ну, тоді все зрозуміло! Тільки ось, що я тобі скажу! Можеш людей, яким ти там щось наобіцяв, слати кудись подалі!

– І туди ж можеш тупотіти й сам! А щодо розлучення, то я сама на нього подам! І запам’ятай одну річ, Вітю, цей будинок до тебе, милий ти мій, не має жодного відношення!

– Як, власне, і я з цієї хвилини! Я свої речі вчора всі забрала, техніку в квартирі, телевізор, та інше, можеш залишити собі, у мене все є!

– Ти серйозно? – спитав сумним голосом Віктор. – Ти через якийсь будинок ладна порвати наші стосунки?

– Ні, не через будинок! Будинок тут взагалі ні до чого! Вся річ у тобі, Вітю! І в тому, що ти свої бажання ставиш над моїми, і завжди, щоб ми не збиралися робити, ти робиш по-своєму!

– А ось те, що ти мені зараз сказав, це вже повний перебір! Двері ось, собак я зачиню, щоб вони тебе не з’їли! І пішов геть звідси – вирішувала, дідько!

Вітя хотів ще щось сказати дружині, але, побачивши її роздратований погляд, просто розвернувся, і подався до виходу з дому.

Вікторія ж, як тільки чоловік вийшов за двір, увійшла в будинок. В понеділок вона, насамперед, подала заяву на розлучення.

Так, вона чудово розуміла, що їм доведеться ділити щось із майна, а це машини, і її, і його. Гроші, які були у них на накопичувальному рахунку.

Але своє рішення вона ухвалила. Та й свою машину їй було не дуже шкода. І в грошах вона особливо не втрачала.

Адже в гаражі у Віки стояв автомобіль, який належав її матері. А щодо грошей, то в банку на рахунках у покійних батьків, зберігалося близько двох мільйонів.

Тож Вікторія від розлучення більше вигравала, ніж програвала. На відміну від чоловіка, який ніколи не подобався її батькам. І тепер Віка починала розуміти причину, через яку мати та батько були проти їхнього шлюбу…

КІНЕЦЬ.