Цей будиночок в Італії дістався мені у спадок від маминої двоюрідної сестри. Вона дуже давно туди виїхала, вийшла заміж, прожили вони там із чоловіком усе життя. Дітей власних у них не було, і одна я до неї в кінці їздила в гості й доглядала її.

Тепер у мене є цей будинок, а вся сім’я в Україні хоче, щоб я його продала і поділила гроші, адже в мене є ще брат і сестра. Вони вже створили свої сім’ї, але у них вічно не вистачає грошей.

А у мене є однокімнатна квартира, яку я купила за гроші, що мені теж колись давала тітка Софія. Мама каже, що я повинна поділити гроші від продажу будинку між нами трьома, порівну.

Зараз я в Італії, навела недавно лад в будинку після відходу тітки Софії і думаю щ робити далі. Місце, де він розташований, ніби зійшло з листівки: пагорби, залиті сонцем, маленьке село із вузенькими вуличками, що в’ються поміж старовинних кам’яних будинків, лаванда росте вздовж паркану.

Я пам’ятаю, як ще підлітком вперше приїхала сюди. Тітка Софія зустріла мене з вокзалу, обійняла так, ніби я була її рідною донькою.

Вона завжди була життєрадісною, навіть коли розповідала, як складно було будувати життя на чужині. “Цей будинок – це все, чого ми з П’єтро досягли і збудували разом, – казала вона. – Кожна цеглинка тут покладена з любов’ю”.

З роками я все частіше навідувалася сюди. Коли тітка захворіла, я доглядала її, наскільки могла, працюючи дистанційно зі свого ноутбука.

Ми багато розмовляли про життя, і вона якось сказала: “Я хочу, щоб цей будинок залишився тобі. Ти знаєш, як ми тут жили, ти відчуваєш це місце. Я хочу, щоб він приніс тобі щастя”.

А тепер цей будинок справді мій. Але разом із цим подарунком я отримала й величезну відповідальність.

– Ну що, ти вже вирішила? – голос мами по телефону торочить мені вже кілька тижнів лише про одне.

– Мамо, я ще думаю, – відповідаю я, намагаючись говорити спокійно.

– Про що тут думати? Будинок продаси, гроші поділиш. Це ж справедливо, у тебе є брат і сестра.

– Але ж це мені тітка залишила! – намагаюся пояснити.

– Софія тебе любила, це зрозуміло. Але ти ж не одна в сім’ї! Ти ж бачиш, як зараз важко. Оленка хоче розширити квартиру, діти ж ростуть. А Вадим весь у боргах, ти знаєш, що на нього насідають кредитори.

Я мовчала. Це правда. У сестри троє дітей, живуть вони у двокімнатній квартирі на околиці міста. У брата бізнес, який постійно ледь тримається на плаву, а сам він в кредитах. Але хіба це моя провина? Я ж теж багато працюю, аби забезпечити своє життя.

Через тиждень приїхала сестра. Вона вирішила допомогти мені “подумати”.

– Ти ж розумієш, це буде правильно, – говорила Оленка, сидячи за моїм столиком з кавою в садочку. – Я ж не кажу, щоб усе віддавала. Просто поділиш порівну.

– А ти розумієш, що цей будинок – не просто стіни і цегла? – відповіла я. – Тут усе пов’язане з тіткою Софією. І я не можу просто продати його, ніби це меблі.

Сестра тільки зітхнула й більше не наполягала, але я бачила, як їй важко.

Що робити? Продавати будинок і ділити гроші, позбавляючи себе місця, яке стало частиною мене? Чи залишити його собі, але ризикувати зіпсувати стосунки із сім’єю?

Я хочу почути вашу думку. Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело