— Ось і розумниця. Сідай за стіл. Я і тебе чаєм пригощу. Ось тобі вафелька. Знаю, як ти їх любиш, – жінка наливала дівчинці чай у черговий дитячий кухоль. Після чаю Світлана розповіла вірш для перевірки. — Мене сьогодні обіцяла вчителька запитати, – поділилася дівчинка. — Ну, ти й знаєш його добре. Чітко так і виразно, – сказала Марія Олексіївна, – просто молодчина. Виходь і розповідай голосно, і не соромся. Артистка ти, та й годі, Світлано

Школа шуміла, сміялася, пустувала. Діти зустрічалися в коридорах, заходили в класи, щось розповідаючи одне одному, нібито не бачилися вічність. Нарешті, продзвенів дзвінок на перший урок. Вахтерка Марія Олексіївна відпустила кнопку, і поступово гомін дітей почав стихати, приносячи умиротворення і спокій у широкі шкільні коридори.
Марія Олексіївна, трохи накульгуючи, пройшлася вздовж вішалок великої роздягальні, поправляючи пальта, куртки, оглядаючи їх на предмет ґудзиків, що бовтаються. І ось, помітивши непорядок, зняла пальто з вішалки і сіла за стіл, ближче до вікна, вийняла з шухляди коробочку з нитками і голками і почала пришивати гудзик, що бовтався, міцніше.
Поруч стояв невеликий радіоприймач, неголосно передаючи останні новини. Стара вахтерка раз у раз поглядала поверх окулярів у віконце, що виходить на широкий шкільний ґанок – звичка. Жінка чатувала вхід до школи, і похитуючи головою, зустрічала часом запізнілих хлопців.
Але спізнювалися рідко. Якщо хто далеко живе, або з якоїсь причини запізнився громадський транспорт. Учні цієї старої школи любили приходити на навчання навіть заздалегідь, мало не за годину, через що і сторож лаяв їх, і завуч.
— Ну, і куди вас несе так рано? Не спиться, чи що? – намагаючись здаватися грізним, вичитував «ранніх пташок» Опанас Сергійович, який завжди ходив у зелених широких штанях і в чоботях, у светрі та неодмінно з краваткою, що недоречно визирала з-під комірця його сорочки.
Діти знали, що відповідати було не обов’язково. Старий і так знає, що приходять рано тільки ті, у кого батькам на роботу теж треба дуже рано. Ось і піднімається вся сім’я спозаранку, і хлопці приходять до школи першими. Бавляться в порожніх класах, або, чого й боїться сторож, носяться коридором наввипередки.
— Шию тільки собі не зламайте, а то мені за вас відповідати! – грізно прикрикував він, коли діти починали шуміти, – тут вам не вдома і не на вулиці!
Марія Олексіївна була, як говориться на всі руки майстриня на всі руки, і незамінною людиною в школі. Вона наглядала за роздягальнею, як «бабуся всієї школи» пришивала відірвані ґудзики, сушила взимку дитячі рукавиці на батареях, а то й промоклі валянки, і точно за годинником давала дзвінки.
Жінці вже було сімдесят п’ять років, проте директорка була рада такій турботливій працівниці.
— Працюй, Олексіївно. Що тобі вдома робити? А дітки як тебе люблять! – просила не раз вона, якщо вахтерка натякала на те, щоб піти вже на заслужений відпочинок.
— Не відпустимо, – підтримували директора Олену Василівну і вчителі, – де ми таку другу знайдемо? І сторож, і гардеробниця, і нянька, і на дзвінках – усе в одній особі.
Марія Олексіївна посміхалася, витирала очі і кивала:
— Школа – мій другий дім. А, може, і перший…
Усі знали, що вона працювала раніше вчителем праці. Довгі роки вчила дівчаток шити, готувати, майструвати вироби.
У роздягальні біля вікна вона сиділа за своїм робочим столом, над яким досі висіли на стіні різні композиції з сухих квітів і трав, у рамах. Виглядали вони як казкові художні картини рідної природи. І колеги прозвали цю виставку картин «Марусиним іконостасом».
На широких підвіконнях двох вікон роздягальні стояли численні горщикові квіти. Марія Олексіївна так підбирала їх, що завжди на вікнах усе було в цвіту. Тішили і різного забарвлення герані, і спатифілуми, і червоний антуріум, і навіть лимонне дерево, що дає плоди.
— Здрастуйте, Маріє Олексіївно, – почула вахтерка тоненький голосок.
Дівчинка років десяти увійшла в роздягальню і, знявши пальто і перевзувшись, сіла поруч.
— Привіт, мила. Тобі до другого? Усе ще звільнена від фізкультури? Ну, нічого, оговтаєшся після грипу, ось і будеш з усіма разом займатися. А поки що давай мого млинчика з чаєм.
Вахтерка вже наливала дівчинці теплого чаю і виймала з невеликої каструльки складений учетверо млинець з сиром.
— Дякую, але я снідала… – засоромилася дівчинка.
— Давай, давай, тут небагато. Лише один млинець. А будинок твій далеко, і автобуси звідти не йдуть. Мабуть, поки йшла, замерзла? – зі співчуттям запитала Марія Олексіївна.
— Я звикла. Мама каже, що ходити корисно. Треба дихати свіжим повітрям, – відповіла Наталка, запиваючи млинець чаєм.
Вони дивилися на шкільне подвір’я, що вкривалося білим пухнастим сніжком.
— Добре як… – немов проспівала вахтерка, і обличчя її стало світлим і добрим, – сніжок – до тепла. А коли мороз – снігопаду не буває.
Вона встала і пішла до стіни, давати дзвінок. За стільки років у вахтерки немов власне чуття часу з’явилося. Вона могла з точністю до двох хвилин відчувати наближення кінця уроку.
Школа заповнилася дзвоном, немов на зорі проспівав голосистий півник, викликаючи всіх на вулицю. Діти вибігли з класів із галасом і сміхом. І знову закрутилося-закрутилося: ожила весела держава знань. Наталка трохи вклонилася Марії Олексіївні за чай і пішла до свого класу.
А вахтерка вже стояла в роздягальні й наказово і бадьоро примовляла лижникам, які прийшли з фізкультури:
— Вішаємо рукавиці на батарею! Сніг треба було обтрусити на ґанку, Іваненко, а ти сюди цілий замет притягнув! Взуття ставимо акуратно, в рядок, не кидаємо!
Але ось знову продзвенів дзвоник-півник і голоси хлопців слухняно стихли.
Марія Олексіївна вже поспішно підмітала віником у совок коржі снігу, поки вони не встигли всі розтанути. А потім взяла заховану в куточку за старовинною шафою швабру і вимила підлогу роздягальні.
Прийшла п’ятикласниця Алла.
— І ти звільнена? Ось же зимка що робить! Нагороджує нас застудою, а потім і доводиться в теплі сидіти. Ну, ти, напевно, хочеш знову мені допомогти з квітами? – запитала Марія Олексіївна, – бери лійку. Знаєш, де вона. А вода в туалетній кімнаті…
Дівчинка радісно кивнула й узяла невелику пластмасову лійку, що стояла в куточку на підвіконні. Вона дбайливо полила всі квіти, кілька разів сходивши по воду.
— Ось і розумниця. Сідай за стіл. Я і тебе чаєм пригощу. Ось тобі вафелька. Знаю, як ти їх любиш, – жінка наливала дівчинці чай у черговий дитячий кухоль.
Після чаю Світлана розповіла вірш для перевірки.
— Мене сьогодні обіцяла вчителька запитати, – поділилася дівчинка.
— Ну, ти й знаєш його добре. Чітко так і виразно, – сказала Марія Олексіївна, – просто молодчина. Виходь і розповідай голосно, і не соромся. Артистка ти, та й годі, Світлано. Ось підростеш і треба тобі в драматичний гурток у Будинку культури записуватися.
Дівчинка щасливо посміхнулася і ствердно кивнула:
— Обов’язково…
А потім знову шкільний дзвоник випускав дітей на перерву, веселив друзів, дозволяв розмови, ігри, і навіть дружні бійки.
А в Марії Олексіївни в затишшя чергового уроку вже сиділа за чаєм молода вчителька Єлизавета Анатоліївна.
— Ну, як у вас, Лізонько, все склеїлося? – співчутливо запитувала дівчину вахтерка.
Ліза була випускницею школи, а тепер працювала тут лаборанткою. Вона пам’ятала й любила добру вахтерку відтоді, коли була ще такою самою малечею, як ті дівчатка, що сьогодні пили чай у доброї повелительки дзвінка.
— Усе як ви й казали… – очі Лізи сяяли, – нікому в школі ще не розповіла, а вам першій відкриюся: Сергійко зробив мені пропозицію!
— Ну, а ти? – широко розплющила очі Марія Олексіївна, – а ти?
— Ну, звичайно, я погодилася! Ми вже й заяву подали. Ось так…
— Розумниця, і він молодець. Гарну дівчину вибрав. І вчишся заочно, і працюєш, а вже яка працьовита! Свого часу ти ж старостою класу була? Пам’ятаю, як ми з тобою на суботнику командирили! У нас чистота і порядок завжди був. Так і вдома в тебе буде, Лізонько. Дай Бог щастя тобі, дівчинко…
Марія Олексіївна встала, обійняла дівчину, і швидко пішла до дзвінка, натиснула кнопку. Ліза поспішила до себе в лаборантську, зустрічати старшокласників на контрольну роботу.
Коли уроки закінчилися, і школа знову затихла до наступного ранку, Марія Олексіївна, вимкнувши світло в роздягальні, вдяглася, вийшла зі школи, киваючи сторожу.
На вулиці вже починало трохи сутеніти. Вона не поспішаючи йшла вулицею, а потім зайшла в магазин, щоб купити трохи ковбаси і макаронів. Вдома її зустрів кіт. Колись принесла його брудним і блохастим кошеням зі школи жаліслива вахтерка. Діти знайшли підкинутого малюка за сараями школи.
— Ну, як ти тут, Федюнько? – запитала господиня, – зголоднів? Я зараз, милий мій.
Кіт гладився об ноги Марії Олексіївни, муркотів і поглядав то на холодильник, то на стіл. Нарешті, макарони були зварені і трохи охололи.
У чашку з макаронами господиня підмішала і шматочки ковбаси.
— Їж, фон Барон. Я їм, і ти їж. Як на мене, так дуже непогано! – пропонувала вечерю своєму товаришеві Марія Олексіївна.
Вона і собі поклала макарони зі шматочком ковбаси.
— Не знаю. Я ліверну обожнюю. Свіжа, запашна, смачна, м’яка… Їж, дурень.
Кіт послухався і почав їсти, спорожнивши всю тарілку за дві хвилини.
Марія Олексіївна піднялася, вийняла з шафи кілька пряників.
— Так. Хороші. М’які ще й ароматні. Журавлинні! Дівчата і Сашко люблять, а ще генерала треба пригостити… – вона поклала їх у целофановий мішечок і одразу прибрала в сумку, щоб завтра не забути. Генералом школи вона називала сторожа Опанаса, свого ровесника.
— Ну, що, Федюнько? Поїли й на бік? – вона прилягла на диван із книжкою. Почитавши з півгодини, встала і завела будильник на шосту годину.
— Хоч я і прокидаюся завжди заздалегідь, – пояснювала вона не вперше своєму котові, – але підводити школу ніяк не можу, хіба мало що. Розумієш, робота в мене дуже відповідальна! Тому й не відпускають поки що. Так і кажуть, мовляв, незамінна ти в нас. Ось же як…
Кіт стрибнув на ліжко господині, ліг поряд і почав муркотіти голосно й нудно. А господиня вже засинала. І снилася їй рідна школа, квіти на віконцях, дитячі обличчя і рядок різнокольорових рукавиць на теплій батареї…
КІНЕЦЬ.