— Марусю, ти не ображайся, але я такої ж думки, як і дружина твого брата. Ти стільки років в Італії на заробітках провела і не змогла собі і кімнатки в місті купити?, – сказала мені сусідка, коли побачила, що я в старенькій хатині баби і діда поселилася.

— Оксано, та що тепер уже казати? Не до того було, — відповідаю їй.

— Я ж гроші братові пересилала, хотіла, щоб сім’я його мала все, чого я не мала.

— А тепер на старості літ будеш в тих обдертих стінах сидіти!, — дивується сусідка.

— Та сама не знаю, як так сталося, — відповідаю я, а в самої очі на мокрому місці. Дожилася називається!

Мені 65 років, звати Марія, і, як у нас у селі люблять казати, я «стара діва» — не вийшла заміж, дітей не маю. Останні двадцять років життя працювала за кордоном, в Італії.

Трохи заробляла, трохи подорожувала, але більшу частину грошей відсилала додому, в село, братові Павлові. Чому? Бо хотіла бути комусь потрібною. А ще — знала, що батьки нас обох любили й казали, що хата наша спільна. Хотілося ж, щоб наша рідна домівка стояла красива та доглянута.

Брат одружився з Галею, дівчина вона роботяща та спокійна, у них народилися два сини — мої племінники. Всі ці роки я не шкодувала коштів на будівництво. Знаю, що в селі добре бачили, як брат будував другий поверх, ставив нові вікна, паркан, викладав бруківку.

А люди ж сільські, вони пильні, усе помічають: «У Павла ж сестра за кордоном гроші заробляє. Оце їхні хороми». І всі, хто знав, розуміли, що насправді то я багато вкладала. Але ж мені то було неважливо — головне, аби в хаті було затишно, аби племінники мали де жити, росли в хороших умовах.

Минув час, і рік тому Павла раптово не стало. Велике горе, я приїжджала попрощатися, допомагала грошима, підтримувала Галю й хлопців, як могла.

Сподівалася, що після всього я так само зможу повертатися сюди, бо тут мої корені, батьки, спогади. Але пів року тому я вирішила остаточно повернутися — здоров’я вже не те, роки беруть своє. Та виявилося, що в хаті, на яку я стільки грошей витратила, мені місця не знайшлося.

— Послухайте, Маріє, — відрізала Галя, коли я лише з порога натякнула, що хочу тут оселитися. — Ми не звикли жити з чужими людьми.

— Чужими? — не повірила я своїм вухам. — Як це — я чужа? Я ж рідна тітка твоїм дітям, я сестра покійного Павла. Та й у мене тут прописка.

— Не знаю, що там батьки ваші казали, — знизала плечима вона. — Але цю хату ми з Павлом будували, ти ж сама більшість часу була в Італії.

— Та я й там на кухні не пиріжки крутила для себе, я на вас заробляла, щоб вам переслати…

— Скільки заробляла — то вже твоя справа, — відмахнулася Галя. — Могла б собі хоч однокімнатну квартиру купити, а так… Тепер вимагаєш від мене місце в моєму домі?

Дивлюся на неї й не впізнаю: де та хороша Галя, з якою ми колись могли на кухні сидіти, пити чай та розмовляти про життя? Так і поїхала я тоді з цієї хати, мов непрохана гостя.

Зараз тимчасово живу в старенькій хатині дідуся й бабусі, яка дивом збереглася та стоїть на околиці села. Там ремонт давно не робився, стіни обшарпані, стеля провисає. Але ж іншого виходу не маю. З кожним днем відчуваю, що сил стає менше, здоров’я дає збої.

Інколи думаю: «Чи правильно я зробила, що все життя віддала роботі на чужині, а собі не подбала ні даху над головою, ні родини?» Але вороття вже немає.

Що тепер робити — не знаю. Документи є, де сказано, що я прописана в тій хаті. Так, батьки перед відходом казали, що дім наш порівно.

Та розумію, що сил щось доводити немає. Не хочу, щоб племінники стали заручниками нашого конфлікту з Галею. І серце болить від несправедливості, і злість бере, і водночас шкода їх усіх. Бо ж сім’я мого брата — моя рідня. А я тепер — де?..

Дорогі читачі, я розповіла вам свою історію так, як воно було й є. Життя часом ставить нас перед непростими виборами й несподіваними наслідками. Чи мала я раніше думати про власне майбутнє? Чи можу я ще відстоювати свої права, коли сил бракує?

Чи варто йти на конфлікт заради справедливості, чи краще пробачити й жити далі? Напишіть, будь ласка, що ви про це думаєте. Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело