Коли мене вперше зіштовхнули з ліжка, я подумала, що це випадковість. — Я подам на розлучення. Я вже вирішила, хоча заміж вийшла лише місяць тому

Я подам на розлучення. Це рішення вже прийняте, хоча минув лише місяць з моменту нашого весілля. Перший день нового року розпочався з того, що я опинилась на підлозі.

Це моя свекруха навчила чоловіка так мене будити. І всі три дні, які ми провели у неї, незважаючи на мої прохання, він скидав мене з ліжка на підлогу рівно о четвертій ранку.

Справа в тому, що я виросла у місті. Мені ніколи не доводилося вставати так рано. У мене нічна робота.

Я співпрацюю з іноземною компанією, і коли у нас день, у них ніч. Тому я часто проводжу час за комп’ютером ночами. А мій чоловік, який виріс у селі, звик рано вставати.

Хоча зараз він живе в місті, звички залишилися: щоранку, рівно о шостій годині, він хоче яєчню та каву.

— Я не можу жити без сніданку, — сказав Гнат на другий день нашого знайомства.

— Навіть у неділю. А як ти? Тоді я лише посміхнулась. Навіть подумала, що це досить мило — так піклуватися про свій ранковий розпорядок. Що тут такого? Тим більше, я могла виспатися після нічної роботи. Протягом півроку, що ми жили до весілля, все якось влаштовувалося.

Я готувала йому каву, якщо не забувала, і ми знаходили спільну мову. До весілля я думала, що у нас все добре. Але потім настав цей Новий рік. Ми приїхали до його мами.

Свекруха, Антоніна Сергіївна, живе у невеликому селі, за сто кілометрів від Житомира. Її будинок хоч і старенький, але затишний. Я навіть порадувалася, коли вперше його побачила. Я чекала, що все буде як у фільмах: сімейний затишок, домашні пироги, теплі розмови за чаєм.

Але вже за кілька годин я зрозуміла, як сильно помилялася.

— Ой, Таня, ти ж міська, га? — здивовано сказала свекруха, коли я сіла за стіл у своїй новій сукні.

— У нас таке не носять.

Треба було простіше одягнутися. Я промовчала. Хоча сукня була звичайнісінькою, не святковою. Просто чиста та акуратна. Але, мабуть, вона не припала їй до смаку. А потім Гнат раптом засміявся.

— Ма, ну що ти! Вона в мене така модниця. Це ніби була похвала, але я відчула себе ніяково

Вже тоді щось защемило всередині, але я переконала себе, що це просто знервованість через нову обстановку. Справжній кошмар почався наступного ранку.

— Треба будити її так, як у нас звикли, — сказала свекруха, коли вони снідали без мене.

Я дізналася про це пізніше. Гнат вирішив слідувати «традиціям» і маминим порадам, щоб навчити мене рано вставати. Чесно кажучи, коли мене вперше скинули з ліжка, я подумала, що це випадковість.

— Ти що робиш?

— Закричала я, шокована і налякана.

— Ти ж не чуєш будильника! Мама каже, що так ти швидше прокинешся.

— Гнате, я працюю ночами! Мені не треба вставати о четвертій ранку!

— Але ж у мами інші правила, — відповів він так, ніби це все пояснювало. Другий і третій день повторилися за тим самим сценарієм. Щоразу я вставала все злішою.

Гнат та його мама, здавалося, зовсім не чули мене. Мене вразило, як швидко він прийняв її бік у всьому. Мій комфорт ігнорувався. Більше того, він просто зник.

Я ледь витримала ці святкові дні. Коли ми повернулися додому, Гнат почав переконувати мене, що я перебільшую.

— Перестань, Таню, це ж дрібниці! Мама просто хотіла, щоб ти навчилася вставати, як я, з першим промінням сонця, і не втрачала денний час, ти ж частина нашої сім’ї.

— Частина сім’ї?

— Я більше не могла стримуватися.

— Сім’ї, де мене не поважають і змушують робити те, що суперечить моєму способу життя?

— Ти себе накручуєш, — відмахнувся він.

Тоді я зрозуміла, що ми живемо у паралельних світах, на різних планетах. Цей місяць після весілля показав мені правду: ми з Гнатом надто різні. І тепер, коли родичі по обидва боки вмовляють мене не поспішати і дати нашому шлюбу шанс, я більше не можу.

Шанс був. Але мій чоловік упустив його там, у селі, між маминими «традиціями» та моїм бажанням просто виспатися. А ви пробачили б?

Чи я справді поспішаю з розлученням?

КІНЕЦЬ.