Після того, як моя дочка Світланка привела на світ трійню: дві дівчинки і хлопчика, я була її правою рукою. Кожного дня я приходила до них і допомагала з малюками. Це не легко і я це розумію. Але одного разу повернувшись в свій величезний будинок я задумалася. Ввечері я поговорила з чоловіком і ми прийняли, як на мене, найкраще рішення в житті.

– Мам, ти сидиш? – у слухавці звучав голос моєї доньки Світлани. Вона наче вагалась, чи розповідати.

– Сиджу. Що сталося? – відповіла я, стримуючи хвилювання.

– Ми з Антоном чекаємо трійню, – швидко випалила вона.

Моя чашка з чаєм ледь не впала з рук.

– Трійня?! Як це можливо? – вигукнула я, хоча голос був скоріше радісний, ніж наляканий.

– Уяви, на першому УЗД сказали, що буде одна дитина. А тепер ось таке диво. Ми здивовані, але дуже раді!

Ця новина перевернула наші життя з ніг на голову. Почалося все майже рік тому, коли Світлана зізналася, що вони з Антоном безуспішно намагаються стати батьками. Як кожна мама, я щиро хотіла допомогти, але що я могла? Тільки підтримувати словами.

– Усе буде добре, дитино, – казала я. – Просто треба трохи часу.

І ось, через довгі місяці очікувань, це сталося. Але трійня?!

– Світлано, доню, не хвилюйся. Ми з батьком допоможемо. Усе владнаємо, – намагалася я її заспокоїти.

Наступні дні я думала лише про одне: як їм із цим впоратися? Вони жили в невеликій квартирі на околиці міста, Антон працював, але грошей завжди бракувало. А тепер троє малюків – це ж повністю нове життя.

Світлана й Антон почали активно готуватися. Замовляли ліжечка, одяг, навіть побачили коляску для трійні, але її ціна була неймовірною.

– Мамо, це нереально дорого. Як ми зможемо собі це дозволити? – зітхала Світлана, показуючи фото.

– Не хвилюйся, доню, це буде наш подарунок, – відповіла я, розуміючи, що нам із чоловіком доведеться економити.

Час минав, і цікавий стан давався Світлані нелегко. Вона часто скаржилася на втому. Лікар сказав, що потрібен повний спокій. Я не могла залишити її саму.

Щодня я ходила до них: готувала, прибирала, допомагала облаштовувати дитячий куточок. Антон старався як міг, але робота займала весь його час. Ми всі жили в передчутті великого дива.

День “Х” настав раніше, ніж очікували. Одного ранку Антон подзвонив:

– Мамо, народилися! У нас дві дівчинки й хлопчик. Усі здорові, але в інкубаторах. Світлана втомлена, але щаслива.

Ці слова були для мене найкращою новиною. Вже наступного дня ми поїхали до лікарні. Побачивши онуків, я ледь стримувала сльози. Вони були такі крихітні, такі тендітні. Світлана, незважаючи на втому, сяяла від щастя.

– Як ми впораємося, мамо? – запитала вона, коли я сіла поруч із нею.

– Разом. Все буде добре, доню, – відповіла я, стискаючи її руку.

Через два тижні малюків виписали, і почалося справжнє життя. Перші дні були хаосом. Малюки прокидалися по черзі, годувати самостійно було неможливо, тому довелося перейти на суміш. Світлана та Антон були виснажені, а я щодня приходила допомагати.

Одного разу, сидячи вдома після чергового візиту, я задумалася: а що, як вони переїдуть до нашого будинку? Він великий, а ми з чоловіком зараз удвох. Їм буде легше, а ми будемо поруч.

– Слухай, Антоне, Світлано, – почала я одного вечора, коли вони завітали до нас. – Ми з татом хочемо запропонувати вам переїхати до нашого будинку. У вас буде більше місця, а ми зможемо допомагати щодня.

Вони довго мовчали, потім Антон подивився на Світлану й сказав:

– Це… було б великим полегшенням для нас. Але ви впевнені?

– Звісно, діти, – відповів мій чоловік. – Ми для цього й живемо, щоб допомагати вам.

Переїзд був нелегким, але всіх надихало те, що попереду новий етап. Малюки швидко звикли до нового простору. Ми з чоловіком віддали їм великий зал під дитячу, а самі перебралися до маленької кімнати. Це рішення було найкращим у нашому житті.

Минуло два роки. Зараз Вірочка, Надійка та Максим ходять у дитячий садок. Світлана вийшла на роботу на пів ставки, а Антон отримав підвищення. У нашому домі завжди гамірно, і це робить нас щасливими.

Вечорами я люблю сидіти на кухні з чашкою чаю й дивитися, як граються онуки. В такі моменти розумієш, що життя має сенс, коли є родина.

Друзі, а як ви підтримуєте своїх дітей у складні періоди? Можливо, ви стикалися з подібними викликами? Я буду рада почитати ваші історії та поради. Адже кожен із нас може навчитися чогось нового.

Джерело