– Богдано Андріївно, ми буквально на пів годинки, – прошепотіла Олена, ледь переступивши поріг нашої квартири, – ви ж не проти доглянути онуків, правда?

Я встигла тільки зняти фартух, готуючись до святкування дня народження мого чоловіка Ярослава. Я – його друга дружина, і від попереднього шлюбу в нього двоє дітей: син та дочка. Своїх дітей я теж маю, але мій син давно живе в Канаді зі своїми дітьми, моїми онуками.

Однак цього разу саме онуки Ярослава нагрянули без жодного попередження. Четверо маленьких, шумних, цікавих дітлахів, приблизно одного віку, з усіма їхніми хлопчачо-дівчачими витівками.

– Звісно, – видушила я з себе, хоч на душі було тривожно, – заходьте!

Олена усміхнулася та, швидко привітавши батька з днем народження, вже з порога повідомила: – Нам із братом треба дещо владнати. Ви тут упораєтеся? Ми скоро повернемося.

І, не дочекавшись відповіді, вона разом із братом вислизнула, мов тінь. Я залишилася сама наодинці із чотирма внуками мого чоловіка, які одразу почали обстежувати кімнати, дивани, полички. Услід за ними носився наш кіт, явно стурбований неочікуваним гамором.

Ось так згоріла моя надія на затишний родинний вечір, бо замість свята я отримала роль безкоштовної няні. Хочеться вірити, що все мало пройти мирно, але не тут було. За лічені хвилини вони примудрилися стягнути простирадла з диванів, сховати мої капці невідомо куди, а наймолодший онук, який так різко біг до вітальні, зачепив вазу – подарунок на річницю нашого подружнього життя з Ярославом.

Ваза була коштовна, і коли вона з розгоном впала на підлогу, я застигла в напівкрику. Дрібні скалки миттєво розсипалися на всі боки, а в мене стислося серце: ось і весь сюрприз до нашого свята.

– Що сталося? – почувся голос Ярослава, який саме зайшов з кухні. – Ти ж цілу годину готувалася до прийому гостей…

Він зупинився, оцінив обстановку і тільки зітхнув. Я ледве стрималася, щоб не виговоритися при дітях. Але злість і досада накипіли всередині. У мене зринула думка: а чому я маю мовчати? Чому всі вважають, що я зобов’язана безкоштовно й без докорів совісті доглядати чужих – даруй, але все ж таки не моїх рідних – онуків?

Зрештою, коли Олена повернулася й почала збирати дітей, я, зібравшись на силі, виставила їй рахунок за розбиту вазу. Це був не тільки матеріальний жест; для мене це було ще й бажання показати, що мої подарунки й праця мають цінність. На жаль, моя пряма відвертість Олені не сподобалася. Вона обурено заявила:

– Богдано Андріївно, ну як вам не соромно? Це ж просто діти! – Її голос тремтів від образи. – Невже ви хочете, щоб я оплачувала кожну випадкову дрібницю?

Я не витримала: – Чому ні? Ти знаєш, скільки ця ваза коштувала? Це мій подарунок вашому батькові. Я не хочу все оцінювати грошима, але якщо ти дозволяєш своїм дітям усе трощити й псувати, а тоді не несеш за це жодної відповідальності, то що мені залишається?

Ярослав, який почув нашу суперечку, намагався втихомирити всіх: – Олено, заспокойся. Діти справді нашкодили. А ти, люба, – він повернувся до мене, – подумаєш, чи не надто гостро ти реагуєш? Це ж онуки!

На тому й закінчився святковий вечір. Ніякого родинного застілля так і не відбулося. Залишилися тільки розбиті осколки вази, жирні плями від маленьких рученят на свіжому ремонті та напружена тиша між мною й Ярославом. Відтоді наші стосунки ніби застигли: він не схвалив мій вчинок із виставленням рахунку, а я, відверто кажучи, досі ображена на нього за те, що він мене не підтримав.

Я не хочу ставати лихою мачухою й бабусею, яку онуки будуть обходити десятою дорогою. Але водночас не можу дозволити, аби всі мої старання, речі, час і нерви зводилися нанівець, коли діти виховуються в дусі «мені всі щось винні». Я більше не хочу мовчати чи миритися зі статусом невизнаної «другої дружини», яка зобов’язана всіх доглядати, поки інші розважаються.

Тепер я стою на роздоріжжі. Чи я перегнула палицю? Або, може, вчинила правильно, адже кожен має поважати чужу працю й майно?

Мої дорогі читачі, поділіться своїми думками:

Як би ви вчинили на моєму місці, дізнавшись, що діти псують дорогі речі, а батьки цього не визнають?

Чи має право бабуся вимагати компенсацію за розбиту вазу, якщо онуки роблять шкоду?

Як знайти баланс між любов’ю до дітей та повагою до власних меж і речей?

Я з нетерпінням чекаю на ваші відповіді. Сподіваюся, разом ми зможемо розібратися в цій нелегкій, хоч і дуже життєвій ситуації.

Джерело