Мене звати Марія Сергіївна. Я звичайна жінка, пенсіонерка, живу у невеличкому селі разом із чоловіком Петром. Моїй доньці Оленці уже 25 років, і нещодавно вона вийшла заміж за Василя. Знаєте, я завжди вірила, що донька зустріне гарного чоловіка, а ми з Петром будемо тішитися онуками. Проте реальність виявилася не такою, як я собі уявляла.

Василь, мій зять, поводиться досить дивно й нешанобливо. Спочатку я намагалася не звертати на це уваги — мовляв, молодий, запальний, усе владнається. Але з кожним візитом до нас він стає дедалі вимогливішим. Як тільки переступає поріг нашої хати, одразу починаються накази:

— Маріє Сергіївно, де тапочки?

— Щось у вас мало солі в борщі, додайте ще!

— Ой, бачите, крихти на підлозі? Підметіть швидше!

Спершу мені було ніяково, бо ми з чоловіком завжди зустрічали гостей з добром і щедрістю. Я думала, що, може, Василь просто незвиклий до сільського життя, бо вони з Оленкою мешкають у місті. Але з часом стало зрозуміло: це не питання адаптації — це звичка командувати і вказувати.

Мій Петро спочатку дивився на все це як на легку витівку, навіть посміювався:

— Та не переймайся, Марічко, — казав він мені тихцем, — молодий гарячий, от і вдає з себе хазяїна. Пройде.

Однак нічого не минає, навпаки — стає гірше. Оленка сказала, що чекає від Василя дитину. Я, звісно, зраділа новині про онука чи онучку, але тепер відчуваю ще більший тягар — ніби мушу терпіти всі його вибрики, аби не засмучувати доньку. Оленка ж намагається згладити кути, але Василь вперто не помічає, що своїми різкими висловами ранить мене.

У неділю, як завжди, зранку пішла до церкви. Моли­лася за здоров’я рідних та благополуччя в сім’ї, просила спокою й примирення. Однак, щойно я повернулася додому, побачила знайому машину біля двору. «Напевно, зять уже тут», — майнула думка. І справді, відчинила двері, а вони з Оленкою вже на кухні пораються. При чому «порається» здебільшого Василь, бо донька стоїть у кутку з опущеними очима.

Коли я пройшла дальше, то мало не впала від того, що він робив. На моєму столі лежала гора перемішаних продуктів, а сам Василь швидко переглядав кожну банку й пакунок:

— Маріє Сергіївно, ви хочете, щоб я зле почувався? Що це за прострочена продукція? — він тицьнув пальцем у банку з огірками, яку я щойно дістала з льоху.

— Василю, та це свіжі огірки, мариновані минулої осені! — я ледь стримала хвилювання.

— Не виглядають вони свіжими, — пробурмотів він, — зробіть щось, бо я їх їсти не буду.

Я стояла з відкритим ротом, а Петро, який щойно зайшов до кухні, знизав плечима. Він намагався перевести все на жарт:

— Василю, та ці огірки щойно з льоху, найкращі в селі! Я стільки банок відкривав — жодна не зіпсувалась.

Але зять не звертав уваги — він уже заглядав до каструлі з борщем:

— І борщ несолений! — вигукнув він. — Ану дайте солонку!

Я машинально подала йому сіль. Оленка тільки мовчки хитала головою. Її жалко: видно, що переживає через таку поведінку чоловіка, але ж і сперечатися з ним не хоче, мабуть, боїться конфліктів.

Поки я спостерігала за цим усім, відчула, як у мене всередині наростає образа. Чому я маю таке терпіти у власному домі? Але з другого боку, знаю, що Оленка чекає дитину і не хочу псувати їй настрій чи спричиняти сварки. Намагаюся знайти сили в собі, щоб не сказати зайвого. Проте відчуваю, що моя неприязнь до Василя нікуди не дівається, а лише посилюється з кожною його появою.

Того дня ми так і не порозумілися. Василь постійно бурчав, я тихо кипіла від невдоволення, а Оленка все намагалася розрядити атмосферу. Чоловік мій уникнув суперечки, вдавши, що зайнятий якимись терміновими справами у дворі. А на прощання Василь тільки кивнув, ніби я йому щось винна.

Отак живемо. Я знаю, що треба зближуватися заради майбутнього онука чи онучки, але наразі не можу пробачити йому всієї тієї зверхності та грубих слів. Чи варто терпіти таку поведінку заради дитини? Чи, може, краще відразу поставити Василя на місце, ризикуючи зіпсувати стосунки з донькою?

А як вважаєте ви, мої дорогі читачі? Напишіть, будь ласка, у коментарях, що б ви зробили на моєму місці.

Джерело