— Чому Зоряна досі не називає тебе “мамою”? — пролунало тихе, але вкрай напружене запитання з вуст Ірини Ігорівни, моєї свекрухи.

— Вона має на це право, — відповіла я спокійно, хоча всередині все стислося, бо подібні розмови відбуваються не вперше. — У Зоряни вже була мама… і вона нікуди не зникла з її життя, навіть якщо фізично її немає поруч.

Мене звати Інна, і я живу з Борисом та його чотирнадцятирічною донькою, Зоряною, в їхній квартирі. Борис став вдівцем два роки тому — його дружини, мами Зоряни, не стало після недуги. Дівчинка доволі закрита й часто може годинами мовчати у своїй кімнаті, дивлячись у вікно. Я розумію, що Зоряні важко відпустити минуле, і не хочу на неї тиснути.

Але свекруха, Ірина Ігорівна, бачить у мені насамперед «маму для онучки». Вона приходить до нас майже щодня, нібито в гості, проте насправді, щоб перевірити, чи все я роблю «правильно»: чи добре нагодована Зоряна, як я з нею розмовляю, чи достатньо уваги приділяю її шкільним справам.

Мені зрозуміла її турбота, адже вона хвилюється за дівчинку — природна справа. Проте Ірина Ігорівна часто переходить межі, вимагаючи, щоби я буквально «бігала біля неї навшпиньках», як вона сама каже. Щоби Зоряна почала називати мене «мамою» і ставилася так, наче я — рідна людина, яку вона втратила. Але я не можу й не хочу замінити їй справжню маму, котра вже на небесах.

— Інно, ти ж тепер відповідальна за цю дитину, — часто повторює свекруха, зітхаючи, ніби натякаючи, що я чогось не доробила. — Кому вона ще потрібна? Борися за її довіру, вияви материнську мудрість і витримку.

— Я і так дбаю про неї, Ірино Ігорівно. Я поруч, коли вона хоче поговорити, коли потребує допомоги з уроками. Але повагу та довіру не можна отримати силою.

Зоряна й сама, схоже, не поспішає називати мене «мамою», і я щиро вважаю, що це нормально. Вона завжди ніяковіє, коли чує натяки своєї бабусі, і потім намагається непомітно зникнути до своєї кімнати. Я бачу в її очах суміш смутку та нерозуміння. Дівчинка ще не відпустила горя, і я не хочу форсувати цей процес. Моя роль — підтримати її та дати їй простір.

Тим часом Борис, мій коханий, намагається не втручатися. Він м’яко підтримує мене в приватних розмовах і розуміє, що справжній зв’язок зі Зоряною має народитися органічно, а не за чиїмись наказами. Але перед мамою він говорить менше, бо боїться образити її почуття. І все ж мені стає прикро, коли я відчуваю, що фактично залишаюся сам на сам зі свекрухою і її очікуваннями.

Нещодавно, на чотирнадцятий день народження Зоряни, ми вирішили влаштувати маленьку сімейну вечерю вдома. Я приготувала улюблений торт дівчинки з банановим кремом, замовила повітряні кульки та допомогла Борисові прикрасити квартиру. Здавалося б, чудова нагода трошки розрядити атмосферу й разом порадіти за іменинницю.

– Ось і перевіримо, що за “мама” з тебе вийде, — прошипіла Ірина Ігорівна, коли заходила до квартири з букетом квітів. — Глянемо, чи Зоряна справді відчує твою материнську турботу!

Під час святкування все йшло більш-менш непогано, доки свекруха не почала підливати масла у вогонь. Вона, ніби ненароком, запитала Зоряну: — То коли ти вже покличеш Інну мамою? — і поглянула на мене з викликом.

У кімнаті повисла напружена тиша. Зоряна відвернулася, ледь стримуючи сльози, а я відчула, як у мене почервоніли щоки від хвилювання й обурення. Борис спробував перевести розмову, але свекруха не відступала, почала говорити про «наш обов’язок» і про те, що «людям треба бачити, що в онучки є мама». Я не витримала й відповіла, що не хочу замінити Зоряні рідну матір, адже вона була і залишається важливою частиною її життя.

Слова злетіли з моїх вуст різкіше, ніж я планувала. Зрештою, атмосфера в кімнаті стала настільки важкою, що Зоряна втекла в свою кімнату, а я мусила вийти на балкон, щоб не розплакатися перед усіма. Усі надії на затишне святкування розлетілися вщент.

Пізніше того ж вечора я та свекруха знову посперечалися на кухні. Вона продовжувала твердити, що я недосить стараюся, і що їй «болить» дивитися, як онука «росте без мами». Я знову пояснила, що намагаюся бути для Зоряни другом, порадником, можливо, другою материнською фігурою, але не заміною. Цього разу вона просто мовчки вийшла й грюкнула дверима.

Ми так і не дійшли згоди. Час від часу я відчуваю, ніби між нами виросла непомітна стіна нерозуміння. А я просто хочу, щоб Зоряна почувалася в безпеці, мала право сумувати за рідною мамою і водночас знала, що поруч є я, котра завжди готова її підтримати.

А що б ви зробили на моєму місці? Чи варто мені намагатися змінити свою позицію задля миру в родині, чи, можливо, наполягати на тому, що материнська любов не вимірюється словом «мама» і не нав’язується примусово?

Джерело