У вечері дзвонила знайома, і, знаючи, що вранці ми їдемо в село до родичів, попросила підвезти маму, яка гостювала у неї.

На другий день Лідія Олексіївна, жінка років шістдесяти, стояла з дочкою біля під’їзду в сірому пальті та в блакитному береті, який дуже пасував до її очей.

– Ой, вибачте, що напросилася, але донька каже, що ви не проти.

– Все добре, нам по дорозі, до того ж дорогу трохи скоротимо, а автобусом Вам чотири години добиратися.

– І то правда, – вона зняла берет, поправила каштанове волосся, підстрижене під каре, – з вами швидше.

Через дві години шляху звернули на короткий шлях, а через пів години з’явилися переліски та пагорби, дорога вела вздовж пагорбів, місцями вкритих убогою рослинністю.

– Давно я цією дорогою не їздила, – сказала, наче сама собі, наша пасажирка. – Раніше ось ця гора майже вся лиса була, а нині дерева геть які вимахали, – вона зітхнула. – Ех, час, час, як все змінюється.

– Що змінюється, тітка Лідо?

– Та ось пагорби та гори ці у зарості вже, раніше той схил голий був, камінчики на ньому дрібні, як молоточком хтось їх порозбивав. Так ось одного разу скотилася я цим насипом, обдерла собі ноги та руки.

– Круто тут. Що Вас змусило піти туди?

Лідія Олексіївна, відчуваючи мій інтерес, ще раз глянувши у бік гір, розповіла свою історію.

Усе життя її сім’я жила в селі, батько возив директора якогось, а мама працювала бухгалтером. Ліда була в сім’ї єдиною донькою. Її любили та плекали, пророкували хорошу освіту та життя у місті. Але все склалося інакше.

У дев’ятому класі в Ліду закохався Володька Філімонов, який був на рік старший. Веселив її різними кумедними історіями, проводжаючи додому.

Батьки натякали Ліді, що хлопець із багатодітної родини. Ну, що можуть вони дати старшому сину в матеріальному плані?

Може тому Ліда обережно приймала залицяння сільського хлопця, якби не один випадок.

Дівчата та кілька хлопчаків з їхньої школи вирушили на гору, яка знаходилася за сім кілометрів від села. Ліда теж поїхала з ними, хоча того дня в неї був день народження.

Виїхали туди на велосипедах, і, піднявшись вище, потяглася молодь вузенькою стежкою, намагаючись не дивитися вниз. І раптом хтось скрикнув, почувся шум каміння, що скочувалося вниз, а разом з ним, по схилу, затягувало вниз і Ліду.

Переляк в очах, розпач та спроби вхопитися руками за сипучий схил. На допомогу кинувся Володька, сповзаючи вниз за Лідою.

Володька Ліду витяг якимсь дивом, сам обдер до крові коліна, руки і навіть обличчя. І вже коли Ліда була нагорі, а йому залишався ще один ривок – з його курточки посипалися блакитні намистинки. І він кинувся за ними знову вниз по насипу, ніби це було найдорожче.

– Володя, не треба, – кричали йому. – Підіймайся.

А він, встигнувши зібрати кілька намистинок, вибрався на стежку.

Насамперед переконався, що Ліда без переломів; побачивши її подяку в очах, розтиснув кулак. На долоні лежало кілька намистин, решту він дістав з кишені, де на нитці, яка розірвалася, залишалося ще кілька штук.

Буси були простенькі, явно недорогі, але на них треба було накопичити грошей, яких у багатодітній родині Володьки не вистачало.

– Ой, що це в тебе? – Забувши про обдерті коліна, запитала Ліда.

– Це був твій подарунок, – впалим голосом зізнався хлопчина. – Подарувати тобі хотів намисто, сьогодні ж у тебе день народження, – сказав він і, відвернувшись, заплакав.

Це були нечутні та майже невидимі сльози або через зіпсований подарунок, або від радості, що все обійшлося і що вони цілі й неушкоджені з Лідою.

Він цілий тиждень уявляв, як подарує Ліді намисто, куплене на заощаджені гроші, які йому давали на булочку.

– Дай їх мені! – сказала вона. – Я зберу їх на ниточку і носитиму.

Він мовчки простяг руку з бусинками, що залишилися:

– Я тобі інші куплю, тільки пізніше.

– Нічого не треба купувати, це найкрасивіше намисто, і якщо їх не вистачить, я носитиму, як браслетик, адже мені ніколи в житті не дарували таких подарунків.

Намисто вона зібрала – зменшилося воно наполовину, інші, видно, так і покотилися по крутому насипу.

Володька все частіше почав проводжати її додому, а батьки все частіше бурчати на доньку за дружбу з ним.

Перед армією він працював у радгоспі, а Ліда навчалася у місті, зустрічалися вони лише у вихідні.

– Я мала проводити його в армію, але запізнилася, поки добралася до села, автобус із новобранцями вже пішов. І тоді я сіла на лаву і розплакалася. Дивною була ця дружба: нічого один одному не обіцяли, навіть не цілувалися.

Ліда ще й від батьків докори чула:

– Здобувай освіту і залишайся в місті, навіщо тобі коровам хвости крутити, і Володьку кинь, безперспективний він.

І ось від почуттів вона розплакалася.

“Що він може подумати, – міркувала вона. – Вирішить, що батьки не пустили, чи я сама не захотіла проводити”.

Але через два тижні отримала Ліда листа. Серце радісно застукало, руки не слухалися, коли старанно намагалася відкрити конверт.

“Привіт, моя намистинка! – Прочитала Ліда і притиснула листок до грудей. Так він її ніколи не називав, і від того стало надзвичайно легко та солодко на душі. – Дуже шкода, що ми не побачились у день мого від’їзду. Але я взяв із собою шкільну фотографію, на якій ми сфотографовані, коли їздили на спортивний зліт у район. Дивитимуся хоча б на неї, згадуватиму тебе і мріятиму про зустріч”.

Ліда на одному подиху прочитала лист від Володі, потім вже повільно почала читати вдруге.

І так усі два роки вона листувалася з Володькою, який у кожному листі називав її не лише на ім’я, а й “намистинкою”. І стала ця “намистинка” чимось на кшталт їхнього пароля чи що, сполучною ланкою між їх походом на гору і бусами, що тоді порвалися, коли він рятував її.

А коли з армії прийшов, то Ліда зізналася батькам, що нікого більше не любить, окрім Володі Філімонова, і що їй байдуже, скільки в нього братів та сестер. Весілля влаштували батьки Ліди, зітхаючи, що наречений гол як сокіл.

А за два роки зять відплатив добром за те, що доньку довірили. Не було йому рівних у радгоспі як механіку, з будь-якою технікою колупався, приводячи її до ладу та дивуючи своє начальство.

Навіть якщо вип’є якийсь раз, то все одно такий же добрий і поступливий:

– Намистинка моя, вибач, випив я трохи.

– Гаразд, – бурчала Ліда. – Їди поспи.

Лідія Олексіївна, побачивши, що на обрії з’явилося село, розплакалася.

– Двоє дітей у нас із Володею. Тільки самого його вже три роки як нема, мало років йому було відпущено.

– І все одно Ви щаслива, Лідія Олексіївно, – сказала я їй.

– Це правда, щаслива, прожила з ним у любові та злагоді. І зараз дня не буває, щоб його не згадати добрим словом, і онук молодший сильно схожий на нього.

Ми під’їхали до будинку Лідії Олексіївни. Вона вийшла з машини, пальто було розстебнуто, і легкий шарфик розкрився, – під ним з’явилося намисто блакитного кольору.

– Це то саме, що Володя Вам на горі подарував? – Запитала я.

– Ні, це інші, але теж їм подаровані. А ті бусинки так і зберігаються у мене в скриньці.

Вона запрошувала нас на чай, але ми вирішили не затримуватись і поїхали далі, всю дорогу згадуючи розповідь Лідії Олексіївни, в якій було стільки світла та тепла, що на душі стало якось радісно.

Ставте вподобайки та залишайте коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.