Мене звуть Оксана. Я заробітчанка, яка купила всім братам і сестрам житло в Україні, можна сказати, утримую всіх племінників, а на своє життя часу не маю. Сім’ю не створила, житла свого нема.

Працюю за кордоном уже 15 років. Колись думала, що поїду ненадовго, зароблю трохи грошей і повернуся, щоб відкрити якусь маленьку справу. Але, як це часто буває, життя внесло свої корективи.

Спочатку треба було допомогти сестрі. Вона тоді тільки розлучилася, залишилася з двома малими дітьми й без роботи. Я не могла дивитися на те, як вони живуть у старій хаті без зручностей. Купила їй квартиру.

Потім брат втратив роботу, у них із дружиною теж діти, а зарплати ледь вистачало на оренду кімнати. Знову ж таки, хто, якщо не я, адже батьки вже старенькі?

Купила і їм невеличке житло. А потім ще одному братові допомогла вивчити дітей — платила за навчання. Так і пішло.

Я завжди думала: «Треба допомогти, це ж родина». Але тепер оглядаюся назад і розумію, що всі мої мрії залишилися десь позаду.

Зараз мені 43 роки. Живу на орендованій квартирі в Італії, працюю доглядальницею. Робота важка, але оплачувана, тому я вже звикла.

Прокидаюся о п’ятій ранку, роблю все для своєї підопічної, потім готую їй їжу, ходжу по її справах. Інколи так стомлююся, що навіть вечерю не можу нормально приготувати для себе.

Недавно я повернулася додому в Україну на кілька тижнів. Хоч хотілося відпочити, та вийшло зовсім інакше.

— Тітко Людо, ну ви ж нам допоможете, правда? — сказала племінниця Ліда, якій я колись оплачувала університет.

— А що сталося? — питаю.

— Ми з Олегом вирішили взяти кредит на машину, але там треба перший внесок. А ви ж завжди виручали.

Я глянула на неї й задумалася. Вона ж уже працює, чоловік теж має непоганий заробіток. Могли б самі назбирати, але, видно, звикли, що я завжди підстрахую.

— Лідо, я ж теж маю свої витрати. Мені вже час думати про себе, — кажу їй.

Ліда трохи знітилася, але на цьому не закінчила:

— Ну ви ж раніше не відмовляли. Ми дуже розраховуємо.

А через день прийшов брат.

— Людо, може, допоможеш трохи грошима на ремонт? Ми з Тамарою хочемо зробити дитячу кімнату для нашого молодшого.

І тут я не витримала:

— Степане, я ж вам уже купила квартиру. Ви ж обоє працюєте, чому ви самі не можете впоратися?

Він образився. Мовляв, я вже змінилася, стала жадібною. А я просто відчула, що більше не можу так жити.

Коли повернулася до Італії, довго не могла знайти собі місця. Відчуваю, що втомилася бути «банком» для всієї родини. Вони всі живуть у своїх домівках, виховують дітей, ходять у відпустки, купують одяг.

А я сиджу в чужій країні, на чужій квартирі й усе думаю, як би їм допомогти.

Іноді ночами приходить страх: а що буде зі мною, коли стану старшою? Де я житиму? Хто мені допоможе, якщо я допомагала всім, а про себе навіть не подумала?

Я не знаю, як правильно вчинити. Мені важко їм відмовляти, бо розумію, що десь вони дійсно потребують підтримки. Але водночас відчуваю, що моє життя проходить повз мене.

Що робити? Як навчитися ставити себе на перше місце, не руйнуючи відносин з рідними? Чи є ще шанс усе змінити? В глибині душі я розумію, що далі так тривати не може.

Джерело