Я 20 років працювала важко в Португалії, а тепер відкрила тут свій бізнес. Але через це моя рідня в Україні відвернулася від мене. Все почалося як у всіх – з мрії про краще життя. У свої двадцять я була молодою, повною енергії дівчиною, але вдома, в Україні, роботи для мене не було. Довго не думаючи, поїхала в Португалію, як і багато хто тоді. Спочатку працювала на полуничних плантаціях

Я 20 років працювала важко в Португалії, а тепер відкрила тут свій бізнес. Але через це моя рідня в Україні відвернулася від мене.

Все почалося як у всіх – з мрії про краще життя. У свої двадцять я була молодою, повною енергії дівчиною, але вдома, в Україні, роботи для мене не було. Довго не думаючи, поїхала в Португалію, як і багато хто тоді.

Спочатку працювала на полуничних плантаціях, потім на фабриці, прибиральницею, доглядальницею. Робота була важка, але завжди втішала думка, що я тут недовго. Думала, зароблю, повернуся додому, відкрию маленький бізнес і заживу нормально.

Але час минав. Грошей, які я заробляла, вистачало лише на допомогу сім’ї. Я поремонтувала старенький будинок для батьків, допомогла брату з сестрою закінчити університет, оплатити весілля, потім їхнім дітям — на одяг, на школу, навіть на репетиторів.

Своє життя було на паузі.

Двадцять років по тому я вже майже змирилася з тим, що додому не повернуся. Тут, у Португалії, я мала багато знайомих, а ще досвід і знання. І тоді з’явилася ідея — чому б не відкрити свій маленький бізнес?

Я взяла кредит і відкрила кафе. Воно маленьке, затишне, з українськими стравами. Перший час було дуже важко. Я сама стояла за касою, готувала борщ, пекла пиріжки, накривала столи.

Але поступово справа пішла. Люди приходили, смакували, хвалили. Мені навіть вдалося трохи відкласти грошей.

Тоді я вирішила: час сказати рідним, що тепер і вони можуть бути трохи самостійнішими.

— Мамо, я хочу, щоб ви зрозуміли, — пояснювала я під час відеодзвінка. — Я більше не можу надсилати стільки грошей, як раніше. Мені треба погашати кредит і думати про майбутнє.

Мама змовчала. А через день мені подзвонила сестра.

— Людо, ти що, забула, хто ти така? — запитала вона. — Як ти могла нам таке сказати? Ми ж родина.

— Тетяно, я двадцять років працювала для вас, — відповіла я. — Чи не можу я тепер подумати про себе?

— Подумати про себе? — вона обурено засміялася. — Тобі добре там, у своїй Португалії, а ми тут як хочеш виживай.

Я ледь не розплакалася.

— Ви ж працюєте, Таню. У вас є дім, який я купила. У ваших дітей є все, що їм потрібно. Що ще я можу зробити?

— Як що? — обірвала вона мене. — Продовжувати допомагати, як і раніше.

Розмова закінчилася конфліктом на підвищених тонах.

Потім почалися дзвінки від інших родичів. Хтось прямо звинувачував мене в егоїзмі, хтось натякав, що «гроші зіпсували», а дехто взагалі перестав виходити на зв’язок.

Тепер я працюю в своєму кафе, але на душі важко. Не розумію, чи я дійсно зробила щось погане, чи вони просто звикли до того, що мої гроші завжди поруч.

Я люблю свою родину, але відчуваю, що вже більше не можу тягнути на собі їх усіх. Водночас лячно залишитися самотньою, знаючи, що всі, заради кого я жила ці роки, тепер ображені на мене.

Як мені бути? Як знайти баланс між тим, щоб не втратити родину, але й не втратити себе? Я відчуваю себе тут вже вдома, але моє рідне коріння і близькі люди все одно в душі, і це не дає мені спокою.

Джерело