Моя свекруха народила Олексія дуже пізно, їй вже було під 40.

Відповідно, зараз їй 65 років та вона на пенсії. Однак, живе так, наче у Бога за пазухою. Влітку їхала у Трускавець на оздоровлення, у грудні отримала путівку в Моршин. І це були дуже дорогі готелі з повним меню та різними оздоровчими програмами.

Чесно, навіть трішки їй заздрила. От я, наприклад, зараз у декреті можу дозволити тільки якийсь ношений одяг. Щосуботи ходжу в секонд на завіз, купила нормальну куртку на зиму, взуття. А Валентина Петрівна щомісяця ходить у салон на манікюр, зафарбовує сивину. Цієї зими на Миколая купила тепленьку шубку та сумочку. На її фоні я здавалася якоюсь жебрачкою, чесно.

А ще свекруха стабільно робить собі уколи ботоксу, типу хоче так довше молодою почуватися. Там один укол в лоб коштує мінімум 3 тисячі гривень.

Ми з Михайлом так економимо, бо досі виплачуємо кредит за квартиру, яку купили перед війною. Тоді ж долар страшенно підскочив та ми не розраховували, що борги виростуть удвічі. Моя мама на заробітках як могла, так і допомагала – якісь продукти висилала, одяг, гроші. Але я знаю, що зараз їй і так не легко, вона більше собі на старість збирає та вже планує повертатися в Україну.

Я не встигла вийти з першого декрету, як дізналася, що вагітна другою дитиною. На щастя, це був хлопчик і молодший Павлик доношував одяг за старшим Мироном. Хоча б на чомусь нам вдалося все-таки зекономити.

Чоловік Михайло працював комп’ютерним техніком на одному підприємстві. Загалом, мені зараз гріх жалітися, бо він утримує всю нашу родину. Я ще в університеті вміла робити манікюр, тому час від часу беру подруг чи сусідок на дім. Але це не так багато, як би хотілося. Не виходить заощадити на ремонт у дитячій, хочу кудись малюків повезти на відпочинок. А ще іпотека за квартиру, яку ми купили…

Так от, декілька днів тому в мене зламався планшет, Мирон розбив екран. Тоді пожалілася знайомій на цю проблему:

– Слухай, я ж маю телефон майстра. Він тобі за день полагодить екран. І недорого бере, десь 500 гривень.

– Ну диктуй номер.

І знайома починає казати номер… мого чоловіка. Все зійшлося до останньої цифри, я ще тричі перепитала, чи дійсно номер правильний.

Мені в якусь секунду стало так соромно, попрощалася з подругою та пішла додому. Якраз Михайло повернувся додому після зміни:

– Ну і ти не хочеш мені це пояснити?

– Що саме?

– А чому я не знаю про твій заробіток? Лагодиш планшети, телефони, комп’ютери?

– Хто тобі це сказав?

– Ти краще зізнайся, куди гроші витрачаєш.

– Для мами. Вона мені жалілася, що мало пенсії отримує, не вистачає на одяг.

– А про нас ти забув? У тебе двоє синів, яких треба на ноги підіймати.

– Ну я основну зарплату віддавав тобі, а решту – мамі.

Я дуже образилася на чоловіка. До Нового Року у нас залишилося 2 тисячі гривень. І поки я ношу звичайні куртки з секонд-хенду, свекруха має гарну шубку та теплі чобітки. Бог зі мною, Михайло міг ті гроші на дітей витратити, кудись влітку відвезти їх на море чи купити нові меблі в кімнату.

Невже це у мого Михайла взагалі розуму нема? Чи свекруха ним так вдало маніпулює? Невже він повинен її до кінця життя утримувати?!

КІНЕЦЬ.