До мене в село на зимові канікули приїхала онучка Оленка. Їй нещодавно виповнилося 6, і цього року вже стала першокласницею. Радості було повні груди, адже це перший раз, коли приїхала на зимові канікули сама, без батьків. Що син, що невістка мали багато роботи, а я вже на пенсії.

Але, як виявилося, з цією радістю прийшли і клопоти.

– Баба! Баба, дивись, яку сніжку зробила! – кричала Оленка, ліплячи снігову кулю під вікном.

Це “баба” мене відразу збило з пантелику. Раніше називала мене бабусею, а тут – різко і якось по-новому.

– Оленко, люба, бабуся, не “баба”, – поправляю її лагідно.

– Ні, ти баба! – засміялася мала і почала жбурляти сніжки.

Спочатку вирішила не звертати уваги. Діти є діти, а Оленка розумна, сама зрозуміє. Але день за днем чула це “баба” і відчувала, як серце стискається.

Якось увечері не витримала й запитала:

– Оленко, а хто тебе так називати мене навчив?

Вона щиро відповіла:

– Мама каже. Вона завжди говорить: “Твоя баба там щось вигадує”. чи “На телефон, баба дзвоне!”.

Не спеціально, звісно, але якось боляче було це чути. Адже ніколи навіть не думала якось грубо висловлюватися про Аліну, свою невістку.

Наступного дня Оленка сиділа на кухні й спостерігала, як місила тісто на пироги.

– Бабо, а я знаю, чого з татом не живеш.

– Ну бо ви у місті, а я в селі.

– Ні, він каже, що ти вічно бурчиш.

У мене аж руки здригнулися

–  Хто таке сказав?

– Мама казала. Казала, що ти баба-буркотуха, як трактор. Але я тебе люблю, бабо, – вона підбігла і обійняла за ноги.

Це були найгірко-солодші слова, які коли-небудь чула. Вони і зігріли, і вдарили водночас. Увечері набралася сміливості й зателефонувала до сина:

– Олексію, потрібно з тобою серйозно поговорити.

– Мамо, що сталося?

– Хочу знати, чому онучка називає мене “баба” і повторює всі ваші слова. Бо від кого вона ще могла такого навчитися, як не від тебе!

На тому кінці була тиша, а потім Олексій, видихнувши, сказав:

– Мамо, ну чому так на це реагуєш? Вона ж дитина, вона не зі зла.

– Це не дитина, Олексію, це ви з Аліною так поводитесь.

У розмову втрутилася Аліна, голос лунав гостро й безжально:

– Та годі вам, Ганно Степанівно! Ви вічно вигадуєте проблему з нічого. Чи хочете, щоб вчили називати вас “пані” та руки цілувати?

– Ні, Аліно, хочу, щоб виховували дитину з повагою!

– А часом не забагато хочете? Дитина назвала вас “баба”, і що, це кінець світу?! У нас так було заведено, і свою бабу так називала!

– Я для вас не “баба”. І якщо так це влаштовує – самі й займайтесь дитиною.

Після цього поклала слухавку. Тиждень Оленка жила в мене й далі, але вже не видавала секретики батьків. Але ми весело провели час – ліпили вареники, гуляли засніженими стежками й навіть каталися на санках.

Проте це “баба” мене більше не відпускало. Коли настав час їхати додому, Оленка раптом прошепотіла:

– Бабо, не ображайся. Я тебе люблю!

Обійняла її, сховавши сльози. А тепер скажіть мені, хіба повага в родині –  це щось надзвичайне? Невже я не заслужила на хороші слова від онучки?

КІНЕЦЬ.