– Навіщо ти лізеш у чужу родину? Ти ж знаєш, що на чужому нещасті, щастя не збудуєш! Віками перевірено, – Алла розуміла, що даремно каже все це сестрі, нічого її слова не змінять.

Але мовчки спостерігати, як Тетяна розбиває родину Ольги, вона не могла. Не втрималася, зустрівши її біля селищної крамниці, вирішила висловити все, що думає.

– Там родини давно вже немає, – виправдовувалася Тетяна.

– Вона ж сама пішла від нього.

– Ще б не пішла! Невже дивитись їй, що ви там витворяєте? Вона жінка порядна, не те що деякі.

– Недолуга вона. Борис розповів, як вони мешкали. По-моєму, вона взагалі божевільна.

– А ти дуже розумна? Розповів він! Сорок років, розуму немає і не буде. На все селище позорище! Неодружених мужиків мало, чи що? Он, Мишко по тобі сохне, Івану теж ти подобаєшся, знаю. Чого в Бориса вчепилася?

– Мишко, Ванька … Насмішила. Злидні вони! Та й не люблю ні того, ні іншого. А з Борисом у нас кохання.

– Ага, і гроші. Знаю я це кохання. Заступник директора з гарною зарплатою та квартирою. Ось і все кохання!

– Знаєш, як у рекламі – я цього гідна! А Ольга твоя такого чоловіка не заслужила.

– А чим же ти заслужила? – посміхнулася Алла.

– Розумом та кмітливістю, – засміялася Таня, – хоч би готувати та затишок у домі створити вмію. І молодша за неї на сім років. І в ліжку колодою не лежу, як деякі.

– Аааа … Зрозуміло. Де нам, простим бабам! За тобою хіба уженешся!

– І я ж про те! – Тетяна засміялася, і пішла до свого будинку, похитуючи стегнами.

Алла вже не перша намагалася врозумити Тетяну. Мати теж невдоволено пихкала, підтискаючи губи, і бурчала, що совість дочка втратила.

– Дочекаєшся ось, вчепиться Ольга в патли твої, мало не буде. І слушно вчинить! Сина б хоч посоромилася. Йому яке з такою матір’ю? Адже дорослий хлопець, все розуміє.

– Йому саме, найкраще, – безтурботно сміялася у відповідь Тетяна. – Я у квартиру до Бориса піду, а Віктору свою квартиру залишу. Буде наречений із посагом. Ось якраз на закінчення школи й подарую. Усі дівки його будуть!

– Після школи вчитися піде. Які дівки?

– Одне іншому не заважає.

– І що, підеш, Вітьку одного кинеш?

– Що значить – кинеш? Хлопцю вісімнадцять скоро. Радий тільки буде, що один у квартирі залишиться.

– У нього і так мізки набік. Контроль потрібний. Рано йому самому. Тобі сорок он, та й то ременя не завадило б. Припини дурня корчити. Відчепися від Бориса. У нього і квартира, мабуть, на дружину записана? – хвилювалася Альбіна Тимофіївна.

– Іди додому до себе, мамо. Нічого ти не розумієш. У Олі є своя квартира. Борис – чоловік грошовий, і дружину, і дітей житлом забезпечив. Самі ми розберемося, не малі.

– Та де вже зрозуміти! А, робіть що хочете.

Як хотіла Тетяна, так і зробила. Оформила квартиру на сина, а сама перебралася до Бориса.

Народ попліткував спочатку, але, як зареєстрували Борис і Тетяна офіційний шлюб, так і замовкли. Що тут сказати? Буває. Розходяться люди, одружуються. Серцю не накажеш.

І коли вже всі заспокоїлися та звикли до нової родини, раптом з’явилася інша новина – Ольга отямилася від горя та шоку, та зажадала, щоб «молодята» звільнити квартиру.

– Як же це, Борю? – не могла повірити у те, що відбувається Тетяна, – це ж твоя квартира? Ти казав…

– Моя, звісно, ​​моя, – Борис теж був розгублений, – оформлена лише на Ольгу. На мої гроші куплена. Коли купували, і в думках не було розлучатися. Давно це було.

– А її квартира також на ній?

– Її від діда перейшла.

– А ця що?

– На роботі аврал був, а тут терміново потрібно було покупку квартири оформити, ось Ольга одна і пішла без мене. Адже гроші на її рахунку лежали. Вона в сім’ї всім завідувала. Тоді здавалося, яка різниця.

– Ой, та ти лопушок, заступник директора! Не чекала, що ти такий простуватий! Виходить, Ольга була у родині головною?

– Мені на роботі проблем вистачало. Побут на ній весь тримався.

– І куди ми тепер підемо? У канаву?

– А у твою квартиру?

– Та я ж Віктору її відписала. Він із дівчиною там зараз, одружуватися зібрався.

– Хата є у мене, батьківська. Давно там не був, правда, не знаю, що там.

Будинок стояв на самому краю селища, зарослй бур’яном. Тетяна і Борис, засукавши рукави, заходилися впорядковувати його. Але після багаторічного запустіння, будинок був у дуже поганому стані.

Біда не приходить одна. Зайнятий сімейними проблемами Борис запустив справи на роботі. І після чергової серйозної помилки, його понизили на посаді.

Він прийшов додому чорніший за хмару, поставив на стіл пляшку, і мало не заплакав.

– Послухай, Борю, сказати що хочу, – Таня прибрала пляшку, налила йому супу, – ти поїж, і послухай. А може продати нам будинок, і поїхати звідси в місто? Якщо у нас тут нічого не виходить, треба змінити обстановку. Як гадаєш? А то й справді, зіп’єшся ще.

– У місті що купиш на ці гроші? Дорого будинок не продати.

– У мене є невеликі накопичення. У тебе теж, мабуть?

– Є дещо, звичайно.

– Ну от, наскребемо на квартирку якусь. Фахівець ти чудовий, роботу знайдеш у місті. Я теж влаштуюся кудись.

Поступово вона його вмовила. Знайшли на будинок покупця, продали, переїхали в місто.

На ту суму, яку вдалося зібрати, змогли купити лише однокімнатну квартиру у старому будинку. Але площа квартири була не маленька, стелі високі, планування цікаве. І дісталася вона їм напрочуд дешево.

– Ремонт зробимо поступово, обживемося. Нічого, зате в місті тепер будемо жити, – примовляла Таня.

– Куди тепер подітися. Живуть люди тут, і ми будемо.

Борис був налаштований не так оптимістично, як дружина, і спочатку був у розпачі. Але поступово підбадьорився, дивлячись на життєрадісну Тетяну, влаштувався майстром на завод, і повністю поринув у роботу. Зарплата не та, звісно, ​​що раніше, але жити можна.

Таня займалася господарством, звила затишне сімейне гніздечко, балувала чоловіка вечорами смачними вечерями. У вихідні гуляли під ручку парками та скверами, радіючи міському життю.

Три роки минули не помітно, та досить спокійно.

Іноді Тетяна їздила в селище відвідувати сина та матір. Віктор відучився, подорослішав, збирався одружитися.

Борис завжди залишався у місті, розуміючи, що ніхто його у селищі не чекає. Тим більше, що діти роз’їхалися, хто куди, а Ольга знову вийшла заміж.

– От і чудово, – Таня навіть зраділа такій звістці, – всі щасливі та задоволені.

Однак, Альбіна Тимофіївна все частіше почала скаржитися на Вітьку:

– Зовсім став безпутний. Компанії водить, квартира, як прохідний двір. Зовсім знахабнів.

– Чого він не одружується? Я думала, швидко в нього налагодиться, адже наречена вже була.

– Яка наречена терпітиме це? Втекла давно.

– Але я не можу все кинути, і його няньчити. Приїду на вихідні, задам жару. Придивися там за ним.

– За мною хто б придивився, ледве ноги переставляю. Хіба він мене послухає? Йому все байдуже.

А за кілька днів повідомила мати новину:

– Проп’є квартиру, трясця його матері! Як є, проп’є!

– Що трапилося? Мамо, чого ти кричиш? – Не зрозуміла Таня.

– Провідати прийшла, а там покупці. По оголошенню, кажуть, квартиру купити нашу хочуть!

Тетяна примчала в селища цього ж дня. Надавала потиличників дорослому синочку. А той обурюється:

– Не маєш права лізти у моє життя. Моя квартира, захочу, і продам. Мені гроші потрібні. Бізнесом планую зайнятися.

– Який із тебе бізнесмен, господи? Подивися на себе! Проспися спочатку.

Віктор слухати нічого не хотів, бубонів своє, не звертаючи уваги на материнські вчення. Тетяна схопилася за голову, зателефонувала до Бориса, та окреслила всю ситуацію.

– Мені з ним тут пожити доведеться якийсь час, не можна залишати його одного.

– А мені посаду начальника цеху запропонували, – повідомив Борис. – Зарплата набагато солідніша.

– Вітаю! – Зраділа Тетяна, – зможемо тепер квартиру купити хорошу, в новому будинку. Я довго не затримаюсь, поговорю серйозно із синулею, зрозуміє, сподіваюся. Адже не зовсім безглуздий. Чекай, скоро приїду.

Розмова з сином вийшла не зовсім такою, як хотілося. Віктор не сперечався, тільки сопів, думаючи про своє. Іноді кивав головою, аби мати відв’язалася.

Тетяна рада була, що, хоч би, не сперечався. Висловила все, що планувала, і поїхала в місто, розв’язувати квартирне питання.

Борис зустрів її спантеличений, не одразу наважився повідомити неприємну новину.

– Неприємності на роботі, – запитала Таня, – якийсь ти похмурий.

– З рієлтором розмовляв. – Він подивився похмуро, боячись реакції дружини, – не зможемо ми квартиру продати. Будинок наш виявляється, аварійний.

– Як? Коли став? Чому нам при покупці ніхто цього не сказав?

– Тоді ще в нього цього статусу не було. Лише на рівні розмов. Місцеві знали, а ми звідки маємо здогадатися?

– Ох, ось чому ціна квартири така низька була! І що, зовсім не продати?

– За копійки.

– Слухай, а може, це на краще. Будинок знесуть, нас у новий переселять. Коли знос?

– У дві тисячі тридцять п’ятому році!

– Стільки чекати? І що робити тепер?

– Все навперекосяк, – побурчав Борис, опустивши руки, і похмуро дивлячись у вікно. – І на роботі не клеїться.

– А може повернемося в селище? З Вітькою поки будемо жити, місця вистачить, заодно, і за ним приглянемо. А потім купимо щось для себе.

– Час від часу не легше. Він і не впустить нас. Вигадала…

– Душа за нього болить.

Наче почувши їхню розмову, зателефонувала Альбіна Тимофіївна:

– Продав пройдисвіт квартиру! Дострибалася ти. Пеленою трясти…

– Мамочки! – Тетяна схопилася за голову, – Та коли він встиг? Це точно? Не можна нічого вдіяти?

– Поїхав із грошима! Куди не сказав!

Тетяна безуспішно намагалася додзвонитися до сина, ревіла білугою. Борис її заспокоював.

– Що робити тепер? – спитала вона, коли проревілася, – що ж не щастить нам так?

– Винаймемо квартиру нормальну, а цю будемо здавати, – сказав Борис. Він навіть радий був у душі, що не доведеться жити разом із Віктором. – А на роботі я впораюсь, знайду рішення. У селищі все одно на нас ніхто не чекає.

Так і вчинили. Знайшли в оренду недорогу квартиру ближче до заводу, облаштувались, і чекають на розселення аварійного будинку.

А нещодавно, під час чергової поїздки в селище, Тетяна зустріла на автостанції колишню дружину Бориса з новим чоловіком.

– Куди це ви, з валізами? – Запитала вона. – Їдете?

– В Одесу їдемо, – відповіла Ольга, – Син із дружиною будинок купили там, нас запросили. А ви купили квартиру? Як у вас справи?

– Краще за всіх! – Тетяна розвернулася, і пішла геть.

До 2035 року трохи почекати залишилося…

КІНЕЦЬ.