Мама з татом сперечалися про гроші, і мама часто говорила: “Це їй треба? Так? Вона тягне гроші з нашої сім’ї”. Одного дня я таки не стримався і запитав, хто така – “вона”. В той день я дізнався таємницю, яка роками лежала на нашій сім’ї.

– В тебе є сестра. Її звати Віра!

– Наступного разу, коли тато йшов до неї, то взяв і мене. Я до останнього чекав і надіявся, що Віра зміниться і прийме мене, як брата. Після того, як його не стало, ми зустрілися.

– Тобі тільки спадок потрібен, Віро? – несподівано запитав я сестру, коли вона вже збиралася йти.

– А чого ти від мене хотів, Артеме? – її очі блиснули злістю.

– Давай більше не будемо цього обговорювати.

Вона швидко зачинила за собою двері, залишивши мене в задумі. Все, що сталося між нами за ці роки, раптом здалося чимось безповоротно втраченим.

Коли я був дитиною, не надто замислювався про складні стосунки дорослих. Лише через роки я дізнався, що мій батько мав іншу сім’ю до того, як одружився з моєю мамою. Про це говорили рідко, наче це було щось соромне.

Вперше я почув про Віру, коли мені було десять. Тоді мама сварилася з батьком через гроші:

– Вона постійно випрошує! Ми й так їй допомагаємо!

Я наважився спитати, хто ця загадкова “вона”. І тоді батько розповів, що у мене є зведена сестра Віра. Він приходив до неї раз на тиждень, але ніколи не запрошував її до нас додому. Мама це категорично не підтримувала.

Згодом я познайомився з Вірою. Батько одного разу взяв мене з собою до неї. Вона тоді була підлітком, трохи старшою за мене. Її дім здавався простішим за наш, а сама Віра – мовчазною й відчуженою. Ми сиділи за стареньким столом, розмовляючи про щось буденне, але я вже тоді помітив, що вона була іншою.

Пізніше, коли я вже був студентом, наші стосунки трохи потеплішали. Я іноді запрошував Віру в кафе, допомагав грошима. Вона часто виглядала втомленою, працювала майже без вихідних, бо мусила годувати своїх двох дітей. Віра вийшла заміж дуже рано, і це додало їй труднощів.

Коли батька не стало, мені довелося взяти на себе вирішення питань спадку. Мама не хотіла, щоб Віра отримала хоч щось. Але я настояв, щоб їй віддали належну частку. Це стало точкою неповернення в наших стосунках. Віра забрала гроші, і на цьому все змінилося.

– Я більше не хочу цих розмов, – сказала вона тоді.

– Ми ніколи не були справжньою сім’єю, Артеме.

З того часу вона майже не виходила на зв’язок. Я намагався дзвонити, писати, але наші розмови тривали кілька хвилин. Останні два роки я чую її голос лише на Новий рік, коли сам телефоную привітати.

Я довго думав, чому все стало так. Можливо, мама дійсно віддалила батька від Віри, як і від її матері. Можливо, батько сам не знав, як тримати нас усіх разом. А можливо, справа у нас із Вірою. Ми не навчилися бути рідними.

Мені важко змиритися з тим, що тепер між нами немає тепла. Я завжди хотів, щоб ми були ближчими. Адже попри все, ми рідні, в так один корінь.

А тепер я звертаюся до вас. Як ви думаєте, чи можна ще відновити стосунки з людиною, яка майже не хоче з тобою спілкуватися?

Чи варто боротися за ці зв’язки, чи краще відпустити й рухатися далі? Дуже цікаво почути ваші думки.

Джерело