Відтоді як поїхала Валя, його життя стало нестерпним від того, що доводилося обслуговувати себе самому. До чого він не був привчений абсолютно, до своїх сивочолих, п’ятдесяти пʼяти років. Від яєчні на сніданок, обід, полуденок і вечерю нудило, а нічого іншого він готувати не вмів. Макарони чомусь перетворилися на неїстівну кашу після варіння, через що це сталося, так і не зрозумів. Він пам’ятав, що каструля завжди стояла довго на вогні, коли дружина готувала. Доводилося навіть підганяти її, щоб подала на стіл спритніше, не спала на ходу

— Ти додому їхати збираєшся, чи ні?
Андрій Іванович тримав себе в руках з останніх сил, йому хотілося накричати на дружину телефоном і стукнути кулаком по столу. Відтоді як поїхала Валя, його життя стало нестерпним від того, що доводилося обслуговувати себе самому. До чого він не був привчений абсолютно, до своїх сивочолих, п’ятдесяти пʼяти років.
Від яєчні на сніданок, обід, полуденок і вечерю нудило, а нічого іншого він готувати не вмів. Макарони чомусь перетворилися на неїстівну кашу після варіння, через що це сталося, так і не зрозумів. Він пам’ятав, що каструля завжди стояла довго на вогні, коли дружина готувала. Доводилося навіть підганяти її, щоб подала на стіл спритніше, не спала на ходу.
Чоловік не думав, що готувати їжу складно, начебто нічого особливого, налив воду, насипав чого-небудь. Ось так він і зробив із макаронами, налив і насипав, поставив на вогонь і приліг перед телевізором.
За годину підійшов до плити, щоб поїсти гарячі, жирні макарони, підсмажені з цибулькою і посипані сиром. Але в каструлі чомусь виявився підгорілий, смердючий клейстер, який не те що їсти, й бачити не хотілося.
От понесло ж дружину в місто, не сиділося їй удома, мучся тепер один на господарстві, годуй курей і свиней, готуй, прибирай, пери. Жити одному виявилося не просто, будинок заріс брудом, немитий посуд горою лежав у раковині. Він навіть дивувався з приводу брудних тарілок і ложок, звідки їх стільки? Ходить цілий день голодний, а посуд тільки додається, немов хтось за його відсутності підкидає, підло хихикаючи.
Як добре, виявляється, жив, поки дружина була поруч, Валя по погляду здогадувалася, що потрібно чоловікові. Смачна їжа, чистий одяг, як за помахом чарівної палички з’являлися перед ним самі, не чекаючи наказу.
А так Андрій любив командувати, і робота в нього була така, він усе життя працював завідувачем ферми. Десять доярок, дві телятниці і три скотарі, під його чітким і невсипущим керівництвом, виконували план зі здачі молока щороку.
Почесні грамоти не поміщалися на стіні, звання кращого, передового підігрівали його самолюбство в статтях районних газет. За свої п’ятдесят пʼять років, він руками рідко робив будь-що, для цього завжди були робітники і дружина.
Коли рік тому Валя почала скаржитися на головні болі, чоловік лише відмахнувся, вередує, мабуть, від неробства. Але приїхала в гості дочка, і почувши скарги матері, влаштувала батькові прочухана. І силоміць забрала її в місто, щоб показати лікарям, незважаючи на голосіння і зітхання.
— Як же батько без мене? Він ніколи не залишався сам.
Турбувалася Валя за чоловіка, який насупив брови в очікуванні самостійного життя.
— Нічого, не маленький, розбереться, – дочка, яка переживала за здоров’я матері, була непохитна.
І ось десять днів Андрій жив удома один, і перші дні він, як справжній чоловік, насолоджувався тишею і спокоєм. Але потім скінчилася їжа, заздалегідь приготована дружиною, чисті шкарпетки кудись пропали разом із сорочками. А в кутку з’явилася купа брудної білизни, у раковині накопичився посуд, і вони видавали не дуже приємні запахи.
Пригорілі до дна каструлі макарони, доїв Барбос, після тижня посту, і така їжа йому була в радість. Щоб не загнутися з голоду, вони з Мурзиком, з однооким, старим котом, ходили до сусідки, коли та доїла корову.
Вставали в дверях сараю і дивилися такими нещасними очима, що навіть у корови наверталися сльози. Побурчавши для вигляду, тітка Аня наливала в миску парного молока, і жалісливо схлипувала від того, як жадібно вони його поглинають.
— Бідолахи, зовсім вас не годує господар, от нелюд!
А нелюд сам був готовий іти з простягнутою мискою до сусідки, щоб поїсти хоч чогось гаряченького. Але гордість не дозволяла кланятися перед старою відьмою, з якою останнім часом були на натягнуті відносини. Причина розбрату забулася за клопотами й турботами, але сусіди не розмовляли один з одним майже рік.
Як манни небесної, він чекав на приїзд дружини, але та не поспішала додому.
“П’ять днів уже гостюєш, приїжджай давай”!
“Тиждень минув, як ти поїхала, невже за цей час не можна було пройти всіх лікарів”?
“Десять днів я тут один мучуся, у тебе совість є”?
Андрій дзвонив дружині щодня, намагаючись виманити її з міста, де гостювала у дочки, а вона вперше в житті посміла не послухатися чоловіка.
Усе життя Валя прожила в селі, і займалася господарством, рідкісні поїздки в районний центр для неї були святом.
І ось вона потрапила у велике місто, доньку повела по магазинах, сходили в кіно, і навіть посиділи в кафе. Вранці не потрібно було вставати спозаранку і поратися по господарству, навіть туалет і душ були вдома. Чи то відпочинок пішов на користь, чи то лікування, голова перестала боліти, натруджені руки і втомлені ноги не гуділи ночами.
Лише дзвінки чоловіка тривожили душу, але донька сказала твердо:
— Пройдемо всіх фахівців, підлікуєшся, тоді й поїдеш додому.
Андрій же не вгамовувався:
— Ти додому збираєшся чи ні?
— Ось ще до одного лікаря сходжу, і приїду. Ми вже й гроші заплатили за прийом.
Мало того, що відпочиваєш в місті, коли чоловік у селі мучиться, так ще й гроші витрачає! Цього він уже винести не зміг, і зірвався на крик.
— Якщо не повернешся через день, нарікай на себе, піду сватати Марію Пилипову. Вона років п’ятнадцять як вдова, прибіжить, як тільки свистну!
— Ой, ну й свистун ти! Йди-йди, дурень старий, вона тебе лопатою відходить по горбу!
— Ах, я значить свистун, та ще й дурень? День тобі терміну, не приїдеш, одружуся!
— Ну й одружуйся, пень старий, тільки дивись, “женилку” не зітри.
Ну, все, нехай сама на себе ображається, піде і посватає, а вона нехай сидить собі в місті.
Андрій поголився, знайшов чистіші шкарпетки і городами пішов до Марії, він був упевнений, що йому точно не відмовлять.
Чоловіка у Марії вже давно не було, і жінка господарювала одна, напевно без чоловіка будинок у неї розвалюється. Щойно почує пропозицію, вчепиться в неї обома руками, від радості танцювати почне. Городами йшов про всяк випадок, ні до чого, щоб у селі почали пліткувати завчасно. Людям тільки привід дай, понесуть по всьому селу чутки. А він людина при посаді, з нагородами, йому потрібно берегти себе.
Він ішов, упевнений в успіху задуманого, і душа його співала. Марія баба гарна, і стежить за собою, завжди одягнена акуратно, і волосся укладене. Він давно на неї поглядав, але не думав, що коли-небудь прийде до неї свататися, своя, хоч і обридла, дружина вдома була. Андрій ішов легко, насвистуючи і розмахуючи руками як в юності, серце стукало в очікуванні майбутніх радощів.
І зовсім не думав, що шлях до серця пані йому перегородить високий паркан із профлиста, який огороджував усю садибу Марії.
Нічого собі, вона розбагатіла, біля самого Андрія, таким парканом ділянка обгороджена тільки з вулиці. Звідки гроші у самотньої жінки, вона що, в лотерею виграла, чи спадок отримала?
Він ішов уздовж паркану, вишукуючи лазівку, коли почув, як господиня кличе курей:
— Цип, цип, цип…
— Маріє! Маріє! Де в тебе хвіртка?
І постукав по паркану, намагаючись привернути увагу.
— Хто там?
— Це я, Андрій Поросюк, як мені у двір пройти?
— Так з вулиці й зайди, чого повзаєш у провулку.
Пояснювати, що він від людей ховається, не ризикнув, довелося зайти через ворота. Але йому пощастило, на вулиці нікого не було, і ніхто не витріщався слідом нареченому, який причепурився.
— Чого тобі?
Марія в тоненькому сарафані, пахуча здоров’ям, у свої п’ятдесят виглядала років на сорок. Високі груди й тонка талія нареченої потішили новоявленого нареченого, не соромно й на людях із такою показатися, та й обійматися буде приємно.
— Я тут, це… Маріє… свататися прийшов…
— Що? А Валя твоя куди поділася?
— Поїхала вона від мене в місто.
Зітхнув сумно Андрій, потрібно було збрехати якомога правдоподібніше, щоб повірила. І пожаліла покинутого чоловіка, жінки вони такі, пристрасть як люблять пожаліти нещасних.
— Чула я, що лікуватися вона поїхала, а не від тебе.
— Поїхала лікуватися, а потім вирішила залишитися назовсім, сподобалося їй у місті. Працювати там не треба, сиди собі на лавочці біля під’їзду і насіння плюй.
— Ну треба ж, – усміхнулася жінка, – а з чого ти вирішив саме до мене треба прийти?
— Подобаєшся ти мені давно, ще з молодості задивляюся, та й одному жити не солодко, ти то вже знаєш добре.
— Ну, знаю, і що?
— От і подумав, зійдемося може… Втомився я…
— А з чого ти втомився за тиждень?
— Так адже ніхто не приготує, не випере…
— Ах, ось воно що! Я, звісно, подумаю, може й погоджуся, тільки чи погодишся ти на мої умови.
— А що, ще й умови будуть?
— А як же інакше, я п’ятнадцять років сватам усім відмовляла, а тобі значить маю в обійми впасти?
Добре було б звісно, якби впала одразу, довго вмовляти він не розраховував, їсти йому хотілося вже сьогодні. Хоча наречена і не поспішала зі згодою, а до хати запросила, напевно, на стіл накриє, пляшку поставить. Наречений потер руки в очікуванні частування, але Марія не поспішала годувати, а повела його показувати хату. А показувати їй було що, сільський будинок зсередини нічим не відрізнявся від міської квартири.
— Коли це ти туалет в хаті поставила?
Андрій зі здивуванням розглядав кімнату з білим троном і бачком, і душову кабінку, що виблискувала склом.
— А в тебе досі у дворі зручності? Тоді я жити до тебе не піду Андрій, якщо туалету вдома немає. Та й Валя твоя приїде, битися полізе, краще ти до мене переїжджай, мені чоловік у домі потрібен.
Я тут сауну задумала до будинку прилаштувати, ось і займешся цим. Ще за худобою доглянути, у мене ж три корови дійних, гній вивезти, город скопати, накосити і напиляти, нудьгувати тобі точно не доведеться.
Ой, у мене стільки планів на тебе, і басейн у саду викопаєш і обробиш, і веранду, утеплену поставиш! А ще я хотіла сарай новий, і дах будинку перекрити! Думала, що доведеться бригаду будівельників наймати, а тут ти прийшов, ось пощастило як! Заживемо ми з тобою Андрійко на заздрість усім у селі! Стій, ти куди, я ж ще тобі про умови нічого не розповіла!
Але нареченого і слід прохолов, тільки пил, піднятий ним, повільно осідав на дорогу.
Чоловік не дзвонив третій день, і Валя не витримала, набрала номер сама:
—- Андрію, ти живий, пропав зовсім, не дзвониш зовсім?
— Так ніколи мені, туалет вирішив удома поставити, вистачить уже на вулицю бігати по нужді. Ти, це… додому не поспішай, вилікуйся гарненько, я потерплю, нічого, нічого…
КІНЕЦЬ.