— Дарино, я буду платити тобі 60 тисяч гривень на місяць за те, що ти будеш доглядати свого колишнього чоловіка, — почула я в телефоні голос Валентини, нинішньої дружини Петра.

Я застигла, притиснувши слухавку до вуха, намагаючись збагнути, чи це якийсь жарт, чи вона серйозно. Ми з Петром розійшлися 20 років тому. Нам тоді було по 40.

Він пішов від мене до 20-річної Валентини, спадкоємиці чималенького бізнесу. Вони довго тримали той бізнес і жили на широку ногу. Нашим дітям Петро допомагав трохи, власних дітей у них немає. А тепер ось, як кажуть, повернуло життя.

Петро зліг, а Валентина, менша на двадцять років, виглядає ефектно і, очевидно, не збирається марнувати молодість у догляді за слабким чоловіком.

— І що я маю робити? — нарешті змогла відповісти я, намагаючись тримати голос рівним.

— Тільки одне, — Валентина говорила впевнено і без натяку на сумнів.

— Доглядати за ним. Петро категорично не хоче чужих доглядальниць. Каже, що довіряє тільки тобі. Якщо ти погодишся, ми влаштуємо всі умови.

Слова “довіряє тільки тобі” змусили мене похитати головою. Де ж була ця “довіра”, коли він залишав мене з двома дітьми, щоб почати нове життя з молодою дружиною? Але ці 60 тисяч гривень! Це немалі гроші.

І діти, хоч і дорослі, завжди потребують підтримки. Та й собі можна нарешті щось дозволити. З іншого боку, я не була впевнена, що хочу знову вплутуватись у це.

— Дай мені подумати, Валентино, — сказала я і поклала слухавку.

Наступного ранку я зателефонувала своїй доньці Оксані, щоб почути її думку.

— Мам, ти серйозно розглядаєш цю пропозицію? — голос доньки був повний здивування.

— Тато кинув тебе, коли тобі було найважче. І тепер вони хочуть, щоб ти знову взяла на себе відповідальність за нього?

— Я знаю, Оксано, — зітхнула я.

— Але ж гроші немалі. І це твій батько, зрештою.

— Мамо, я тебе розумію, але подумай, як це вплине на тебе. Чи готова ти щодня бачити людину, яка з тобою так вчинила?

Оксана була права, але в той же час її слова змусили мене відчути легке почуття провини. Так, він мене залишив, але чи можу я просто відвернутися зараз, коли йому важко?

За кілька днів я вирішила поїхати до Петра. Хотіла подивитися на нього і зрозуміти, чи справді можу взяти на себе таку відповідальність.

Коли я зайшла в їхній будинок, мене зустріла Валентина. Вона виглядала бездоганно: модний костюм, дорогі прикраси. Вона провела мене до кімнати Петра.

Я ледве впізнала його. Колись високий, статний чоловік, який завжди тримав спину рівно, тепер лежав у ліжку, худий і змарнілий, а його очі, які колись сяяли впевненістю, тепер були тьмяними.

— Дарино, — слабким голосом сказав він, побачивши мене.

— Дякую, що прийшла.

Я сіла поруч. Дивно, але в ту мить я відчула не злість чи образу, а лише жаль.

— Петре, чому я? — спитала я.

— Бо ти єдина, хто знає мене справжнього, — відповів він.

— Вона мене не розуміє. І не хоче розуміти.

Ці слова вразили мене і змусили згадати всі ті роки, коли я намагалася його підтримувати, але врешті залишилася покинутою з двома дітьми.

Я взяла кілька днів, щоб прийняти рішення. Валентина наполягала, телефонувала кожного дня. Урешті-решт я погодилася.

Мені оформили офіційний договір, виділили окрему кімнату в будинку. Перші тижні були важкими. Петро часто бурчав, іноді відмовлявся їсти чи приймати ліки. Але поступово ми знову почали спілкуватися, як колись, багато років тому.

— Ти завжди була сильною і доброю, — сказав він одного разу.

— А я цього не цінував і дуже помилився, коли пішов від тебе й дітей.

— Ти зробив свій вибір, Петре, — відповіла я, не піднімаючи очей від книжки, яку читала.

— І шкодую про нього.

Ці слова не змусили мене почуватися краще, але я побачила, що йому важко.

З часом моє ставлення до Петра змінилося. Я не пробачила йому всього, але навчилася сприймати це як частину свого життя.

Може, і справді часом варто робити те, що здається нелогічним.

І гроші допомогли. Але головне — я відчула, що роблю щось правильне. Для себе, для дітей. І навіть для нього. А що ви думаєте про мій вчинок і мою історію в цілому?

Правильно я вчинила чи ні?

Джерело