Я ніколи не їжджу на церемонії прощання рідними, знайомими, друзями. Такий у мене принцип. Тільки гроші даю. Не поїхала провести в останню путь і батьків. Давала сестрі на організацію всього і потім на пам’ятні знаки. Але вона образилась.

– Могла б хоча б відвідати місце, де вони тепер спочивають! – сказала вона мені через пів року, коли ми випадково зустрілися в магазині.

– Інно, ну ти ж знаєш мене. Я не люблю цих церемоній, цих традицій, я хочу памʼятати людей живими, – почала я виправдовуватися, але вже знала, що це марно.

– Це ж не чужі люди були, а наші батьки! Думаєш, їм там приємно, що їхня донька навіть не попрощалася? – її голос здригнувся, і я відчула, що зараз вона заплаче.

Я зніяковіла. Справді, коли Інна телефонувала і благала приїхати, я відповіла, що «це не моє», переказала гроші й попросила її все владнати. Вона впоралася, як завжди, але ця її образа висіла між нами, мов важкий камінь.

Через кілька днів після нашої розмови я вирішила все ж поїхати до села, до місця, де тепер покояться наші батьки.

Не тому, що хотіла якось загладити провину, а швидше через якийсь дивний внутрішній неспокій. Дорогою мені було незатишно.

Коли я приїхала на місце, було тихо, тільки легкий вітер шелестів сухим листям.

Пам’ятні знаки я знайшла одразу. Вони стояли поруч, а на них були викарбувані знайомі обличчя. У мене защеміло всередині.

– Привіт, – тихо сказала я, ніби боялася, що хтось почує.

Я довго стояла там, мовчки, згадуючи батьків. Тата з його вічними жартами і маму, яка завжди вичитувала мене, коли я приходила додому пізніше, ніж обіцяла.

Вони були такими простими, такими близькими. Але навіть зараз, дивлячись на їхні фото, я не могла зрозуміти, чому все ж не приїхала тоді, коли вони пішли одне за одним.

Раптом я помітила щось дивне: на одній із ваз біля пам’ятного знака лежала записка. На жовтому клаптику паперу було щось написано кривими літерами. Я нахилилася й прочитала:

«Дякую за все. Я вас не підведу».

Мене це збило з пантелику. Хто міг залишити тут таку записку? І кому вона була адресована?

Я озирнулася навколо, але довкола було порожньо. У мене з’явилося дивне відчуття, ніби хтось дивиться на мене здалеку. Я постояла ще трохи, а потім вирішила йти, хоча тривога мене не покинула.

На виході з території мене зупинила жінка. Її обличчя здалося знайомим, але я не могла згадати, хто це.

– Ви – Олена? Донька Івана та Марії? – запитала вона.

– Так, – відповіла я, намагаючись зрозуміти, звідки вона мене знає.

– Мене звати Валентина. Я доглядаю за місцями пам’яті тут. Кілька разів бачила тут вашу сестру. Вона часто приходить, плаче, щось розповідає їм. А вас раніше тут не було, – її слова прозвучали скоріше як докір, ніж спостереження.

– Так, я зайнята була, – спробувала пояснити я.

– А знаєте, що мені Інна казала? Що ви завжди все робите через гроші. Що ви навіть зізнатися собі боїтеся, як сильно вас це зачіпає.

Ці слова були як грім. Вона пішла, залишивши мене з думками, від яких неможливо було втекти.

Дорогою назад я заїхала до Інни. Вона була здивованою, побачивши мене на порозі.

– Привіт, – сказала я. – Можна зайти?

Ми довго сиділи на кухні й говорили. Я пояснила їй, що мені завжди було важко переживати втрати, що я намагалася захистити себе від цих емоцій. Інна мовчала, слухала і зрештою сказала:

– Ти хоча б зараз спробуй змінити це. Це не для мене чи когось іншого. Це для тебе самої.

Її слова залишилися в мені, але я не знаю, чи зможу змінити своє ставлення до всього цього.

Джерело