– Ой, ну яке помогти, Тамаро Петрівно, – зітхнула моя невістка на дивані. – Я оце вчора на йогу ходила, так в мене така кріпатура сьогодні. Я поїм ну все, що ви наготуєте, і хвалити буду.

Знаєте, в мене аж сльози навернулися, але я відвернулася до плити й продовжувала готувати. Трималася, як могла. Але тепер я зрозуміла: більше сина й невістку до себе звати не буду, як би мені не було тяжко й самотньо.

Місяць тому я продала наш із чоловіком будинок у райцентрі. Великий, просторий, із садом і городом, який ми з ним вирощували все життя. Але коли чоловіка не стало, а за кілька років пішли й найближчі родичі, будинок перетворився на пустку.

Син у мене єдиний, пізня дитина, народжений, коли мені було вже під сорок. Тож мені зараз вже 70 з “хвостиком”. Завжди хотіла для сина кращого: освіта, можливості, майбутнє. Він переїхав у місто після університету, побудував там життя, знайшов дружину.

Я була рада за нього, хоча ми бачилися рідко – свята, дні народження, іноді дзвінки ввечері. От і вирішила: продавши будинок, куплю однокімнатну квартиру ближче до сина.

Половину грошей віддала йому – нехай розпоряджається. Думала: “Ми ж тепер будемо поруч, як одна сім’я. Буду звати їх на обіди, ходити до них, разом будемо жити, як родина.”

Але все виявилося не так просто.

В неділю я запросила невістку на вечерю, хотіла, щоб ми провели час разом, поспілкувалися. Вона прийшла вчасно, але одразу влаштувалася на дивані, ніби прийшла до якогось кафе.

Коли я запропонувала допомогти – почула про йогу й кріпатуру. Я тихенько зітхнула й стала крутитися біля плити сама.

Вікторія весь час сиділа в телефоні, переглядала якісь відео, голосно сміялася, не звертаючи на мене уваги. Я спробувала почати розмову:

– Як робота, Вікторіє? Як у тебе справи?

– Та все нормально, – відповіла вона, не піднімаючи очей.

– Роботи багато, але справляюся.

– А з колегами як? Добре спілкуєтеся?

– Ну, нормально. У нас не прийнято дружити. У кожного своє життя.

Розмова не клеїлася. Я знову зітхнула й взялася за котлети.

О восьмій вечора прийшов син. Він виглядав втомленим, але привітним.

– Мамусю, як ти тут? Освоїлася?

– Так, потроху, – відповіла я, посміхаючись. – Як на роботі?

– Та все як завжди. Завал. Ледве встиг.

Ми сіли вечеряти. Син їв із задоволенням, хвалив страви. Невістка щось клацала в телефоні навіть за столом, час від часу видаючи:

– Дуже смачно, Тамаро Петрівно, просто чудово!

Після вечері син допоміг прибрати зі столу, але невістка так і залишилася на дивані, тепер уже гортаючи соцмережі. Коли вони збиралися йти, я склала їм їжі з собою – нехай на завтра буде.

– Мамусю, ти просто скарб, – сказав син, обіймаючи мене. – Радий, що ти тепер близько.

– Дякую, – відповіла я, стримуючи сльози.

Коли двері за ними зачинилися, я довго сиділа за столом, дивлячись у стіну. Я зрозуміла, що даремно будувала ілюзії про спільні вечори й родинний затишок.

Сьогодні я прокинулася й вирішила: більше не буду кликати їх на вечері. Не тому, що ображена – ні. Просто я більше не хочу почуватися слугою у власному домі.

Тепер я планую частіше гуляти. Мені треба звикнути до нового міста, знайти заняття для душі. Я вже записалася до місцевої бібліотеки, думаю спробувати вишивання, яке колись дуже любила.

Син і невістка, мабуть, цього не помітять. Вони зайняті своїм життям. Я не хочу дорікати, бо, можливо, це сучасний стиль життя – бути ось такими віддаленими навіть у сім’ї. Але все ж, іноді хочеться тепла й щирого слова. Як було колись в наших родинах.

Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто спробувати ще раз запросити їх? Чи краще прийняти, що тепер моє життя буде більше самостійним?

Джерело