— Тітко Женя, ви тільки не хвилюйтеся, будь ласка, але я все знаю. Літня жінка здригнулася, насилу взяла себе в руки, підняла голову і подивилася Ліді прямо в очі. — Про що знаєш, Лідо? — Про те, що ви моя рідна мама. — Давно знаєш? — Давно. — Галя сказала? — Ні, випадково підслухала, коли мама з татом сварилися. Ліда пам’ятала до дрібниць той липневий спекотний день, коли дізналася правду про свою появу на світ

— Тітонько Женя, здрастуйте, це Ліда, дочка вашої сестри Галини, ви мене, напевно, і не знаєте.
У Євгенії Іванівни затряслися руки, миттєво пересохло в горлі, і вона як риба, витягнута з води, лише беззвучно ворушила губами.
— Тітонько Женю, ви мене чуєте?
— Чую, моя хороша, чую, – прошепотіла вона, насилу вимовляючи слова.
— Я ваш номер телефону, в дядька Льоні з великими труднощами випросила – упирався до останнього.
Сміх у Ліди пустотливий, як у дівчини, але ж їй за п’ятдесят, якщо точніше, буде п’ятдесят один, за три місяці і вісім днів.
— Він упертий, не дам, каже і все.
— Льоня він такий, – відпила з чашки теплого чаю, і голос-зрадник повернувся до господині.
— Я налякала, що як прийде його час, то на прощання з ним не прийду, ось він і здався.
Регоче, і напевно, закидає голову назад і руде волосся розсипається по плечах. А може вже й із сивиною, зафарбовує його, як і Євгенія сама.
— Тітонько Женя, можна я до вас приїду в гості?
— Звісно, звісно, – прошепотіла насилу, голос знову пішов усередину.
— Я так і думала, що не відмовите мені, у п’ятницю буду у вас, чекайте. Хочу на вас подивитися.
Ноги стали ватяними, у голові зашуміло, немов у бджолиному вулику. Хоче подивитися, кого вона сподівається побачити?
— Я по роботі, проїздом буду у вашому місті, заїду на вечір. Дядько Льоня сказав, що ми з вами схожі, як дві краплі води, невже це так?
Звичайно ж, вона схожа на Євгенію, на ту жінку, яку все життя вважає своєю тіткою.
Дзвінок занепокоїв душу, спогади, яким не дозволяла тривожити серце, накотили хвилею…
***
— Негідниця, ти зруйнувала нашу сім’ю, пішла геть!
Заплакана Галина, з розмаху ляснула сестричку, виштовхала за двері і боляче додала наостанок.
— Не смій ніколи з’являтися в нашому житті, ненавиджу тебе!
Старша сестра рік тому забрала її з села у велике місто, де жила з чоловіком Михайлом і з двома дітьми. Женя навчалася в училищі, жила в гуртожитку, але щовихідних пропадала в сестри, допомагаючи їй по дому. Вона обожнювала дітей сестри.
Але коли Галя зрозуміла, що шістнадцятирічна сестричка чекає на дитину, вона втратила дар мовлення. А коли випитала, хто батько дитини, завила як поранена вовчиця, і вигнала Женю, яка плакала, з дому стусанами.
У гуртожитку, оглядаючи її розпливчасту фігуру, комендантка гидливо попередила:
— Не здумай із дитиною сюди припертися, не пущу!
І прошипіла вслід із ненавистю:
— Без совісті і честі!…
В училищі над нею сміялися і показували пальцем, але Женя не могла кинути навчання, інакше виженуть із гуртожитку.
Літні батьки відмовилися від недолугої доньки, і молили Бога лише про те, щоб про ганьбу не дізналися односельці. На щастя, Галя вийшла заміж у далекому місті, де не було нікого зі знайомих, і чутки про дитину Жені не дійшли до села. Вона залишилася на самоті як прокажена, сусідки по кімнаті перестали розмовляти, щойно помітили її цікавий стан.
Лише старший брат Льоня приїхав одразу, щойно дізнався, і забрав Женю з кімнати в гуртожитку. Він поселив її в орендованій квартирі, де нещасна дівчина на самоті дочекалася переймів.
Брат заїхав тоді й до Галі з Михайлом, поговорив жорстко, після чого поганець зять два тижні ходив із синім оком.
— Як тільки-но зʼявиться маля, його заберуть Галя з Михайлом, він батько, нехай виховує!
— Льонечко, не треба, будь ласка!
— Зібралася сама ростити? А подумала на що і де?
Женя не знала на що і де, ні роботи, ні житла в неї не було. У лікарні зі сльозами на очах вона дивилася, як щасливі сусідки по палаті пестять своїх малюків. Їй приносили дівчинку годувати грудьми, дитині було необхідно материнське молоко. Усі знали, що малолітня дівка написала відмовну на користь батька, і дружно шкодували чоловіка, який зв’язався з недолугою дівкою.
Вона встигла погодувати грудьми доньку кілька разів, але в день виписки похмура медсестра не принесла дитину.
— Радуйся, забрали твою доньку – буркнула вона, не дивлячись в обличчя, і тому не побачила, як потекли по щоках зозулі гіркі сльози.
Біля лікарні на неї чекав усе той самий Льоня, він сунув сестрі в руки стареньку валізу з одягом і квиток на поїзд до Києва.
— Тебе зустріне мій товариш по службі, Олег, я йому по телефону все розповів, він усе знає. Живе з матір’ю на околиці столиці, і прихистить на перший час. А в селі більше не показуйся, пожалій батьків, чуєш?
Батьків Жені було шкода, вони й так часто сварилися через неї. Остання дитина в сім’ї, вона зʼявилася зовсім несхожою на інших дітей, невисоких здорованів, як батько і мати. Женя була на голову вищою за всіх, зеленоока і яскраво-руда, з ледве помітними веснянками, і не була схожа ні на кого з близьких.
Батько напідпитку часто кричав, що вона нагуляна, на що втомлена виправдовуватися мати лише махала рукою. Чи то був у них у роду хтось рудий, чи то мати змучена пияцтвом і брутальністю чоловіка, згрішила з відрядним, цього ніхто не знав. Тому й забрала Галя сестричку, щоб не муляла очі батькам, спричиняючи своєю присутністю зайві скандали.
***
Олег зустрів нещасну дівчину в Києві, потім довго їхали, пересідаючи з автобуса в автобус до пункту призначення. З матір’ю вони прихистили опухлу від сліз дівчину і влаштували ученицею в місцевий комбінат, щоб було на що жити. Згодом з’явилася можливість отримати кімнатку в комбінатському гуртожитку, і стати самостійною. Але Жені вже не хотілося розлучатися з людьми, що стали рідними.
Сім’я, яка була колись, безжально викреслила доньку зі списку живих, оголосивши всім, що та зникла безвісти. Мати з батьком спершу витирали сухі очі, зображуючи горе й сум, але час минав, і незабаром усі забули, що жило колись у селі таке дівчисько. Не було могилки, куди приходять невтішні близькі, немає добрих спогадів, якими діляться збираючись разом. Для всіх, хто її знав до цього, Женя пропала, а може й нема її вже давно на білому світі, ніхто не знав правди, і не шукав ніколи.
Нове життя, з чистого аркуша, почалося для неї на околиці столиці, де сива, добра жінка обійняла при зустрічі. І поплакала разом, слухаючи гірку розповідь крізь ридання. Коли Жені запропонували місце в гуртожитку, вона навідріз відмовилася відпускати її зі свого будинку.
— Я до тебе звикла як до доньки рідної, та й Олег очей не зводить, одружилися б і жили.
Таїсія Іванівна була жінкою простою, і завжди говорила, що думала. А зараз вона думала про те, що нещасна дівчинка, відкинута близькими, могла б стати вірною дружиною синові.
— Ви ж знаєте, що я дитину залишила… – Женя опустила голову, щоб приховати сльози, що підступили.
— Не мені тебе судити, сама горя наковталася, поки не зустріла батька Олега, – зітхнула жінка, – а дівчинку заберете, коли одружитеся.
І вони одружилися, щойно Жені виповнилося вісімнадцять, вона не пошкодувала про це жодного разу.
Любові великої не було, але величезної подяки за турботу й участь вистачило на все життя. Вона подарувала чоловікові трьох дітей, сина і двох прекрасних доньок, які були копією батька. Але щоразу, беручи на руки дитину, вона вдивлялася в зморщене личко, шукаючи схожість із тією, що росла в сім’ї сестри.
Льоня зрідка писав листи, так Женя дізналася про кончину батька, а потім і матері. На похорон не поїхала, для села і всієї своєї родини вона не існувала на цій землі.
З листів брата знала, що Ліду, так назвали дівчинку Галя з Михайлом, вони дуже любили, балували більше, ніж старших. Знала і про те, що дівчинка була її копією, зеленоока і руда, брат надіслав кілька фотографій Ліди. На них донька притискалася міцно до Галі, обіймаючи маленьким рученятами за шию. Вона зберігала світлини, загорнувши в хустинку, у найпотаємнішому куточку скрині, що залишилася на згадку від свекрухи.
На боязкі натяки сестри, що хотіла б подивитися на свою доньку, Льоня відповів твердою відмовою. І пообіцяв забути про її існування, якщо Женя посміє з’явитися в житті дівчинки.
Але вони з Олегом усе ж таки потайки з’їздили і подивилися на Лідочку через кілька років. І поїхали в сльозах, побачивши, як дівчинка радісно біжить назустріч Галі з Мишком, які забирали її з дитячого садка.
***
Ліда приїхала в п’ятницю, після обіду, коли дочки, схвильовані майбутньою зустріччю з новоявленою родичкою, відпоювали маму заспокійливими. Грицько, старший син Євгенії Іванівни, зустрів на вокзалі в Києві двоюрідну сестру. І ахнув, побачивши, як виходить із вагона жінка, напрочуд схожа на маму.
— Ти Ліда, інакше бути не може!
Євгенія Іванівна зустріла доньку на ґанку того будинку, де вона прожила все доросле життя. Звідси проводила в останню путь свекруху, яка замінила їй маму, а потім і чоловіка, батька своїх дітей. Доживала на самоті, пекла по вихідних пироги, до приїзду численних онуків.
Сестри ахали від подиву й обіймали Ліду, першу з родичок мами, про яких вони нічого не знали.
— Ну треба ж, ми всі темненькі й кароокі як тато, а ти руденька, вся в нашу маму.
— Ми й не знали, що в нас є двоюрідні сестри і брати з боку мами.
— Десь живуть наші родичі, чому ми ніколи раніше не спілкувалися, як так вийшло?
На незручні запитання, Євгенія Іванівна не відповіла і перевела розмову на іншу тему, запросивши гостю за стіл.
День минув у розмовах про те, як хто живе, а ввечері, розцілувавши новоявлену родичку, всі роз’їхалися по своїх домівках.
— Давай, Лідочко, посидимо в тиші й почаюємо удвох, – Євгенія Іванівна налила міцного чаю в чашки й посадила її навпроти.
Вони сиділи за столом мовчки, вдивляючись одна в одну, такі схожі, але дві абсолютно незнайомі людини.
— Розкажи мені про себе все, як росла, як жила, – Тітка Женя взяла тонкі пальці Ліди у свої долоні.
— Ви хочете знати, чи не ображали мене батьки?
Руки Євгенії Іванівни дрібно затремтіли, і вона квапливо прибрала їх під стіл.
— І це теж, Лідочко, – жінка опустила очі, але вгамувати нервове тремтіння була не в силах.
— Тітко Женя, ви тільки не хвилюйтеся, будь ласка, але я все знаю.
Літня жінка здригнулася, насилу взяла себе в руки, підняла голову і подивилася Ліді прямо в очі.
— Про що знаєш, Лідо?
— Про те, що ви моя рідна мама.
— Давно знаєш?
— Давно.
— Галя сказала?
— Ні, випадково підслухала, коли мама з татом сварилися.
Ліда пам’ятала до дрібниць той липневий спекотний день, коли дізналася правду про свою появу на світ.
Батьки літо проводили, як зазвичай, на дачі, і діти з онуками щовихідних збиралися в них. Жінки допомагали з посадкою, прополюванням і поливом, а чоловіки разом із батьком поралися по господарству.
Того ранку молоде покоління загорілося ідеєю провести день на річці. Зібравши кошики з їжею, весело сміючись, велика компанія рушила в дорогу, дорогою збираючи ягоди на лузі за дачами.
Вони встигли відійти всього на півкілометра, коли Ліда згадала, що забула взяти купальник, який висів у коридорі.
Щоб скоротити шлях, вона забігла на ділянку з боку саду, через маленьку хвіртку. Підходячи до сарайчику, зупинилася, почувши, як батьки розмовляють на підвищених тонах. Точніше, говорила мама, а тато як завжди мовчав.
— І нічого на мене так дивитися, немов я на стороні нажила Лідочку. Ти маєш у ноги кланятися, що я гріх прикрила, виростила її як рідну.
У голові в Ліди немов з’явилася повітряна кулька, вона роздулася і почала тиснути на кістки черепа запитанням:
— Що значить, як рідну?
Стало боляче у скронях, питання не соромлячись тиснуло, намагаючись вирватися і криком оглушити всю округу.
«Що значить, як рідну?»
Немов відповідаючи Ліді, мама продовжувала кричати:
— Ти думаєш легко любити дитину тієї, з ким ти мені зраджував? Навіть якщо вона моя рідна сестра, думаєш, мені не боляче?
«Рідна сестра?»
Ліда гарячково згадувала сестер матері, тітку Аню, вічно похмуру й незадоволену, і тітку Люсю – крикливу товстуху, що лупцювала чоловіка й дітей. Їх у неї було семеро, неслухняних і задиристих, а восьмим дурнем царя небесного, вона називала частенько нетверезого чоловіка.
Хто з них може бути її мамою, вони ж ніколи не виїжджали зі свого села?!
— Звісно, я була не така молода і красива, як Женька.
Женя? Але та здається віддала Богу душу зовсім молодою, принаймні так вважала Ліда. Про молодшу дитину бабусі й дідуся в родині ніхто не згадував, і тільки сусідка в селі ляпнула якось, що Ліда схожа на Женьку.
Спостерігаючи за Лідою, яка занурилася у спогади, Євгенія Іванівна несміливо поставила запитання, яке мучило її багато років:
— Ти мене ненавидиш?
— Ні, мені такі думки не приходили в голову. Я все розумію, вам було шістнадцять років, і не змогли дитину залишити із собою. У мене було прекрасне дитинство, мама з татом любили, навіть більше ніж старших дітей.
— Дякую тобі, дівчинко моя, я боялася, що не пробачиш, якщо дізнаєшся правду.
Вони проговорили до ранку, немов поспішаючи розповісти все, що накопичилося за таке довге життя. Розглядали фотографії, що привезла із собою Ліда, плакали, а потім мовчали, витираючи сльози.
Ліда поїхала вранці, треба було встигнути на потяг, який відвозив її у справах, від мами, яка з’явилася через п’ятдесят років.
Вони обійнялися востаннє біля воріт, і Євгенія Іванівна поцілувала доньку в мокрі від сліз щоки.
— Тітонько Женю, так не хочеться їхати, ми ж із вами тільки знайшлися.
— Ти ж приїдеш ще, правда ж?
— Обов’язково приїду восени, візьму відпустку і ми будемо разом цілий місяць.
— Я буду тебе чекати, Лідочко!
По щоках Євгенії Іванівни теж текли сльози, вона не витирала їх, немов не хотіла займати руки такими дрібницями.
Ліда відчинила дверцята таксі, що під’їхало, постояла нерішуче, не наважуючись озвучити головне запитання, але й поїхати, не запитавши, не змогла.
— Тітонько Женю, за що вони так із нами вчинили? – у голосі Ліди був такий біль і образа, що Євгенія Іванівна здригнулася.
— Твої батьки чудові люди, дівчинко моя, я їм вдячна за те, що виростили тебе. Благаю, не засуджуй їх, пізно про це думати.
Ліда сиділа в купе одна, поїзд смикнув і колеса заскрипіли по залізних рейках, за вікном потягнулися сірі будинки. Попутників на щастя ще не було, і їй не доводилося приховувати сльози від чужих, цікавих очей.
«Твої батьки чудові люди, не засуджуй їх».
Ліда знову згадала день, коли батьки сварилися, а вона втискалася в колоди сарайчику й закривала рот руками, щоб не закричати.
— Ти ж зґвалтував її, сволото, ненавиджу тебе, – кричала мати на батька, а він мовчав. Він завжди мовчав, скільки себе пам’ятала Ліда, не посміхався і не веселився, наче не жив, а тягнув своє існування, як важкий тягар. Працював допізна, мовчки вечеряв, гладив по голові дітей і йшов спати до наступного ранку.
— Тебе ненавиджу, і себе ненавиджу за те, що звинуватила Женю в усьому і вигнала з дому. Вона ж благала допомогти їй, а я рятувала тебе, виродку! Ми позбавили її всього, честі, сім’ї, дитини, як тільки на себе руки не наклала, моя маленька сестричка?
Ліда втупилася чолом у холодне віконне скло, сльози знову потекли по щоках.
Вона тільки тепер зрозуміла, чому мама любила її так несамовито, більше ніж своїх. Галина відмолювала своїм коханням гріх чоловіка, який втратив розум і не подолав тваринний інстинкт перед молодим і красивим тілом. І свою малодушність і зраду, що розірвали життя молоденької дівчини на до і після.
Тітка Женя так і не розповіла їй про те, як Михайло напідпитку рвав на дівчинці сукню і лякав розправою, щоб не розповідала Галині.
Не захотіла згадувати, чи пробачила їм зраду за те, що виростили Ліду, як свою доньку?
А може права тітка Женя, що змовчала, кому тепер потрібна ця правда?
Немає в живих тих, хто створив зло, хто звинуватив у всіх бідах нещасну дівчину і розлучив із дитиною.
Не потрібна нікому правда про тих кого вже немає, що приносить біль тим, хто може жити, радіючи сьогоднішньому дню.
***
Євгенія Іванівна довго сиділа біля воріт, і вираховувала в розумі час. Ось Лідочка доїхала до вокзалу, а ось вона сіла у вагон, ось уже й поїзд рушив.
У кишені халата задзвенів телефон, і жінка квапливо витягнула та відкрила повідомлення. Великими літерами, щоб вона могла прочитати без окулярів, Лідочка написала:
«Мамо Женя, я тебе люблю!»
КІНЕЦЬ.